Херсонець Владислав Ковальов з когорти українців, які з перших днів війни на сході вселили надію в наші зболілі за Україну серця: нашій суверенній державі бути. Перші добровольці — успішні у мирному житті, розумні, гідні, люблячі — стали непоборним щитом української нації. «Україна понад усе» — така квінтесенція їхнього життя.
У січні Владу виповнилося б тільки 34. Талановитий лікар-хірург, доброволець, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон». Позивний Док. 29 серпня 2014 року під час прориву блокади Іловайська героїчно загинув, рятуючи тяжко поранених бійців.
Замість броні обрав оборону
Так званий зелений коридор чомусь став коридором смерті для кращих синів України.
Бог неначе випробовував його на міцність духу, двічі даючи можливість ухилитися від участі у бойових діях. Мав броню як медичний працівник відомчої лікарні УМВС. А вдруге, уже на полі бою під Іловайськом, випала можливість залишити небезпечну зону, супроводжуючи тяжко пораненого. Не зрадив побратимів. Та й не міг. Востаннє його бачили, коли під шаленим вогнем поспішав на допомогу таким, як і він — вірним і люблячим, котрі визначили для себе: «Ні кроку назад, за нами найрідніші люди — діти і батьки, дружини, сестри і брати, наша земля, дорога для усіх Україна».
Пригадуючи життя «до» і «після», аналізуючи, рідні вбачають навіть якусь магічність долі найдорожчої для них людини — сина, чоловіка, батька, брата, який з дитинства малював танки, військову техніку і розповідав, що йому сниться: він іде на війну.
— Влад знав завжди, напевне, де його місце має бути. Перш за все — на захисті Батьківщини, — говорить його дружина Вікторія Вагнер.
— Мій син — лікар за фахом і в душі великий патріот України. Оптиміст, веселун, завжди був душею всіх наших домашніх свят, а ще дуже любив рибалити. Рвався на Майдан і рішення їхати захищати Україну прийняв самостійно. Мені дуже тяжко без нього, та я ним безмежно пишаюся, він справді герой. І знаю, що таких в Україні багато, — розповідає мама Любов Ковальова.
Під час Революції гідності Владислав очолив сектор медичного забезпечення самооборони, навчав волонтерів надання невідкладної медичної допомоги.
— Я його півроку практично не бачила вдома, оскільки він брав активну участь у подіях на херсонському майдані, — говорить дружина.
Використовуючи свій професійний досвід, розробив спеціальне медичне спорядження — медичний жилет, в якому зручно розміщувати не тільки медикаменти, а завдяки конструктивним особливостям значно легше евакуювати поранених. Сьогодні його винахід використовують медики, які працюють в екстремальних і бойових умовах. Зразок жилета відправлено до США, де волонтери українського походження взялися виробляти його для потреб України.
Спогади про бійця
— 19 серпня 2014 року вранці, — пригадує сестра Алевтина, — ми дізналися, що Влад їде в зону АТО. Це було несподівано. Перед відправкою я побачила зовсім іншого брата, якого не знала раніше, — мужнього, серйозного, безкомпромісного. Він тричі мені повторив: «Я їду виконувати свій обов’язок». І зрозуміла — відмовляти марно.
— Від страху за життя коханого чоловіка, батька моїх дітей хотілося кричати, зупинити його. Та змирилася, розуміла, що Влада ніхто не зупинить — настільки рішення було твердим, виваженим, чоловічим. «Я не хочу, щоб вони прийшли сюди. Я хочу, щоб у моїх дітей був дім. Щоб діти пишалися, що живуть у нашій країні», — так сказав Влад під час нашої розмови щодо його рішення брати участь у бойових діях на сході, — розповідає дружина.
Побратим Андрій Шраменко стверджує: Владислав хотів, щоб хлопці сприймали його не лише як медика, а й як воїна. Він заступав на бойові чергування, був прицільним стрілком, безстрашно під час мінометних обстрілів ішов у небезпечну зону, витягував поранених бійців. В Іловайському депо оперував у надскладних умовах, в ямах між вагонами, все робив із підручних засобів, надавав лікарську допомогу місцевим мешканцям Іловайська, які переховувалися від артобстрілів у підвалах.
— Коли нас уперше обстріляли «Градами» на рівній місцевості, я отримав сильне поранення руки, — пригадує Андрій Торчинський. — Влад під шаленими обстрілами біг на допомогу. Ось така сила духу в людини. За інших міг точно покласти своє життя. Будучи оптимістом, підіймав нам настрій в оточенні під Іловайськом, коли вже не було харчів, води і закінчувалися бойові набої. Підійде, розкаже анекдот, пожартує: « А що, тут до Херсона недалеко, тунель викопаємо — і додому». При виході з Іловайська, коли почалися обстріли колони, ми прийняли бій, було багато «трьохсотих», яким він надавав першу допомогу і, ризикуючи життям, під обстрілами зупиняв машини, щоб забрали поранених.
Максим Жарков знав Влада ще по Майдану.
— Він дійсно був, я не побоюся цього слова, святою людиною, — згадує. — Після Майдану разом були у батальйоні «Херсон» до останньої хвилини. Разом навчалися, лікували, робили бойові виходи.
Своє слово сказав про побратима і заступник командира батальйону «Херсон» Олег Додонов:
— Я думаю про його дітей і хочу, щоб вони гордилися батьком і знали, що він недаремно поклав своє життя за нас.
Бійці зазначають: саме завдяки Владиславу Ковальову особовий склад батальйону «Херсон» був укомплектований всіма необхідними медпрепаратами.
Світлу пам’ять про Владислава Ковальова увічнено на меморіальних дошках приміщень Харківського медичного університету, в Херсоні — відомчої лікарні УМВС, фізико-технічного ліцею, у храмі святої Трійці. Указом Президента України від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також недержавною відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).
Це такі, як Влад Ковальов, своїм життєвим подвигом розбудили приспані надії і віру в серцях українців: «Все буде добре!»
Дружина Ковальова Вікторія, головний лікар Херсонського комунального закладу «Обласна лікарня відновного лікування», продовжує справу чоловіка, втілюючи у життя їхню спільну ще студентську мрію — створити реабілітаційний центр, де все було б дійсно для потреб людини, починаючи від обладнання і милосердного ставлення до кожного хворого. Завдяки спорядженому за її активного сприяння реанімобілю, названому «Влад Ковальов», у зоні АТО врятовано багато поранених бійців.
— Вільного часу майже немає, — говорить Вікторія Олександрівна. — Інтенсивна робота, діти — 4 і 5 років — ходять до дитсадка. Дуже допомагає мама Влада. Ми — родина патріотів. Влад залишив мені сенс життя, наших дітей — Софію і Марка. Це його продовження. Я хочу, щоб вони стали гідними людьми, знали, яким був їхній батько. І своїми життєвими справами довели, що він поклав своє життя недаремно. Країну розбудовувати нам, і ми повинні зробити для цього все можливе.
Навесні 2015 року поля Херсонщини неймовірно рясно заквітували червоними маками. Квіти майоріли на узбіччях доріг, гойдалися на вітрі на тоненьких стебельцях з міцним корінням. Люди дивувалися: «Не пам’ятаємо такого макового буйноцвіття!» Перше, що спало на думку — зранена українська земля поминає цвіт нації, який поліг у «коридорах смерті», на полях двобою зі споконвічним ворогом. «Ми — очі, ми — душі, ми — кров тих, хто поліг у боротьбі за Україну», — лунає з того поля. Є там і квітка Влада Ковальова: «Я з вами. З вашою надією і вірою. З вашою пам’яттю. З вашими справами».
Любов ГАРАЖІЙ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+