Естафета знущання

Арсеній Яценюк заявив про необхідність замінити усіх (а це дев’ять тисяч) суддів в Україні. Стежачи вже півтора року за судовою тяганиною через ДТП, яке сталося неподалік Межигір’я, не можу не погодитися з паном Прем’єр-міністром.

Довкола цього ДТП коїлися і досі кояться дивні речі. І ці обставини вперто ігнорували спочатку два судді Вишгородського районного суду, а зараз так само на них не звертає уваги суддя Апеляційного суду Київської області Олександр Васильович Шевченко.

Ще у своїй першій публікації («Чи є справедливість у Вишгородському суді» («УК» від 17 грудня 2014 року) про цю дрібну в масштабах країни, проте зовсім не маленьку для її учасників, а головне дуже показову справу я ставив питання: чому цей конфлікт працівники міліції вирішили врегульовувати саме у Вишгородському суді, а не в будь-якому районному міста Києва? Адже обидва учасники ДТП (і водій «ГАЗелі», який вважає себе постраждалою стороною, і водій «КІА», що має протилежну думку) живуть у столиці? Чи не тому, що так захотіла «група підтримки», яка, приїхавши через кілька хвилин після аварії, почала активно захищати одного з водіїв. У тій групі була мадам владного вигляду, яка щось напористо втлумачувала обом екіпажам даішників, показуючи при цьому якусь «ксиву». Що саме — не було чутно, але слово «прокуратура» вирізнити вдалося. Дама поїхала, водій «ГАЗелі» заусміхався, а міліціонер безапеляційно заявив: вашу справу розглядатимуть у Вишгородському суді. Як слухач справи, яку розглядали в цій інстанції двічі (спочатку один, а після першої апеляції — другий суддя), мушу акцентувати на очевидній, на мою думку, упередженості. Тож не дивно, що з’явилася ще одна апеляція. Дивує інше:  цю апеляцію розглядає суддя, який близько семи років пропрацював у… прокуратурі Вишгородського району Київської області! Логічно та й по совісті Олександрові Васильовичу слід було взяти відвід за таких обставин, але він, прикрившись нормами закону, які до цього не зобов’язують, узявся-таки вирішувати, чи наламали дров його колеги на колись «його» землі, чи ні.

Вирішувати, звісно, керуючись законами. І розглядати справу — всебічно та з огляду на верховенство права. Тільки (знову-таки на мою нефахову думку)  тієї всебічності на засіданнях, які у цій справі веде пан Шевченко, і близько немає.

Не бачу я, щоб пана суддю цікавило питання, чому не спрацювала камера відеоспостереження, розташована поблизу місця ДТП. Не звертає він уваги й на те, що протокол було складено з порушеннями процедури. Йому байдуже, що укладачів цього протоколу вже виперли з міліції, а отже, вірити оформленим ними документам — це покладатися на думку скомпрометованих осіб.

Далі ще цікавіше. Наприклад, не цікавить пана Шевченка технічний стан «ГАЗелі» — нехай, мовляв, з цим інші розбираються і карають водія за те, що несправний автомобіль вивів на трасу. Хоч у чинних в Україні Правилах дорожнього руху чорним по білому написано, що за таких несправностей водій «ГАЗелі» не мав права виїжджати. 

Не цікавить його і те, що спочатку «потерпілий» водій «ГАЗелі» наполягав на тому, що «КІА» рухалася на момент зіткнення, а потім, коли експертиза показала, що чітких доказів руху «КІА» немає, почали обстоювати іншу версію: «КІА» стояла, але виїхала на поперечну головну дорогу, вдарила «ГАЗель» і повернулася назад. Виходить, що перший раз збрехали? Тоді чи можна взагалі вірити «потерпілому»?

На останнє поки що, але не завершальне засідання запросили експерта-трасолога з Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Костянтина Любарського, який з колегою й проводив обидві експертизи у цій справі. Він чітко сказав: з огляду на дані, сказати хто у кого в’їхав, не можна. Хіба зазначив:  якщо припустити, що «КІА» рухався (а він стоїть у кінцевому місці зіткнення, бо поряд розсипані уламки бампера, що вказано в обох експертних висновках), то це означає, що зіткнення сталося ще до лінії, яка відмежовує головну дорогу з другорядною. Тобто однозначних доказів вини водія «КІА», який виступає в ролі «обвинувачуваного», немає. Але мені здалося, що його честь суддя Шевченко ну дуже не хотів сприймати такого висновку. Не знаю, як би кваліфікували цей допит (чи опитування?) експерта у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, але, як на мене, суддя вчиняв тиск на експерта і нав’язував йому певні відповіді. Цікаво, чи не у передбаченні такого ходу справи суддя Шевченко відхилив прохання адвоката «обвинуваченого» про відеореєстрацію процесу (знову-таки посилаючись на наш недолугий закон)? Запис на редакційному диктофоні у мене, звісно, є, але чи буде це визнано доказом у справі? Не в цій, а у справі про люстрацію.

Таки правий Арсеній Петрович, таки правий.