Нещодавно з Італії подзвонив далекий родич. На Апенніни його переманила дружина після перемоги помаранчевого Майдану. Я тоді, пригадую, відмовляв родича від поїздки: мовляв, в Україні такі переміни, а ти їдеш прислужувати якомусь синьйорові. «Та я це добре розумію, але хочу сім’ю зберегти: дружина там, а я тут, —  виправдовувався родич під італійським посольством. — До того ж я не надовго: зароблю трохи грошенят і повернуся».

Не повернувся. І, як я  зрозумів уже з теперішньої телефонної розмови, не шкодує про це. Після традиційного ввічливого: як здоров’я, як дружина, діти, як на роботі — він несподівано видав: «Приїжджай в Італію. Тут українців уже багато. Місцеве населення нас любить, роботу, пристойне житло знайти можна. Попрацюєш рік-два, а там, може, й сім’ю забереш до себе. Назавжди! Подумай! Я лише тут зрозумів, що можна жити по-людськи. Уже сьогодні, а не колись там». 

По-людськи. Невже для цього потрібно виїжджати за кордон? І чому дедалі більше наших співвітчизників полишають Батьківщину? За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), за межами України нині проживає та працює близько 6,5 мільйона українців, тобто майже 14,5% населення. 67% з них — чоловіки і 33% — жінки. Найчастіше українці обирають для трудової міграції Росію, Італію, Чеську Республіку, Польщу, Угорщину, Іспанію та Португалію. Працюють тут переважно на будівництві (54%), у сфері домашнього догляду (17%), у сільськогосподарському секторі та торгівлі (9%), промисловості (6%). При цьому майже всі українські трудові мігранти, як стверджує МОМ, виконують роботу, що не потребує високої кваліфікації: дипломовані вчителі, інженери, лікарі, юристи тупо трудяться з єдиною метою — заробити якомога більше валюти. Бо в Україні у багатьох залишилися сім’ї, які не мають інших доходів, окрім переказів заробітчанина.

До речі, за словами старшого економіста Всесвітнього банку Діліпа Ратха, у 2013-му обсяг грошових, офіційно задокументованих переказів до країн, що розвиваються (Україна в цьому списку посідає дев’яту сходинку), становив 413 мільярдів доларів. Фахівці фінансової установи прогнозують, що цього року цей показник може сягнути позначки 435 мільярдів доларів. У грошовому еквіваленті лідер із переказів — Індія (71 мільярд доларів), другий рядок займає Китай (64 мільярди доларів). Українці переказали на Батьківщину у 2014-му 9 мільярдів доларів. Це більше, ніж надали нашій країні цього року у вигляді валютних позик разом узяті Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Європейський Союз, а також США, Канадська експортна агенція та Японське агентство міжнародного співробітництва. При цьому врахуйте, що гроші мігрантів залишилися в Україні, а внутрішні та зовнішні кредити (позички) потрібно буде повертати: за графіком прогнозованих платежів Міністерства фінансів — до 2040 року. Найбільше навантаження на державний гаманець — 75% платежів — припадає на перші п’ять років: з 2014-го по 2018-й.

Дехто може зауважити, мовляв, трудова міграція — явище поширене в світі. Не даремно ж кажуть, що риба шукає де глибше, а людина — де краще. Можливо. Але українці чомусь дедалі частіше шукають оте «де краще» за кордоном. І цей процес набуває вже загрозливого характеру: за даними міграційних служб європейських країн, за кількістю мігрантів до ЄС (завважте, найрозумнішої, освіченої, працездатної та сумлінної частини нашого населення), Україна поступається лише Туреччині та Албанії. В Італії, наприклад, українців працює понад 200 тисяч, в Іспанії — 82,2 тисячі, Португалії — 52,5 тисячі. Більш того, українці за кількістю вперше отриманих дозволів на перебування в країнах Євросоюзу вийшли навіть на перше місце: їм було оформлено впродовж цього року 204  тисячі дозволів. Україна за цим показником обійшла такі країни (звідки традиційно прибували до Європи численні мігранти), як США, Індія, Китай та Марокко. І хоч дехто заспокоює, мовляв, трудова міграція нині служить своєрідним соціальним амортизатором (знижує рівень безробіття, є джерелом значних додаткових ресурсів), відтік робочої сили за кордон веде і до негативних наслідків. Зокрема  країна втрачає значний трудовий та інтелектуальний потенціал, особливо тоді, коли тимчасова трудова міграція трансформується у тривалу, переселенську.

На одвічне ж, «що робити?», так і хочеться сказати: «створити такі умови вдома, щоб українцям (особливо молодим) хотілося їхати за кордон… подорожувати. А тим, хто там живе та працює, — повернутися додому».