Спальний район Харкова Салтівка для Володимира Усенка символізував і малу батьківщину, й усю Україну. Адже тут живуть найрідніші люди, його родина. Так говорять друзі й  додають, що для Володимира добробут його рідних і близьких завжди був на першому плані. А ще батьки чи планети-покровителі надміру наділили Володимира прагненням до справедливості в усьому, незламними вольовими якостями, благородством і справедливістю.

І в 56-й  школі, і в технікумі енергетичного машинобудування, який закінчив із відзнакою, і під час служби у прикордонних військах завжди доля поверталася так, що Володимирові випадало ставати лідером. То все характер або ж зірки-дороговкази.

Після двох років прикордонної служби просився добровольцем в Афганістан, бо там нашим хлопцям, посланим не відомо для чого і в ім’я чого, була потрібна допомога. Саме його допомога. Однак відмовили.

Вступив до Харківського політехнічного інституту, після закінчення якого працював у конструкторському відділі НДІ при заводі «Електроважмаш». У 1990-ті роки після закриття НДІ пішов служити в міліцію.

Але коли спалахнуло на сході України, всидіти вдома не міг. Стукав у двері військкоматів, щоб направили добровольцем в АТО. Там лише розводили руками, мовляв, вік, інструкції. Проте під час другої хвилі мобілізації, коли віковий ценз було збільшено, Володимира запросили до військкомату.

Його зарахували у 92-гу окрему механізовану бригаду водієм-гранатометником 3-го взводу роти розвідки, і він узяв собі псевдо «Крайт». Сім’ї та рідним сказав, що направляють на зміцнення кордону в Сумській області, а насправді був на передовій — під Іловайськом.

Уже звідти зателефонував до родини і під вірогідними і неймовірними приводами заборонив дзвонити. На зв’язок виходив сам.

У ніч з 27 на 28 серпня 2014 року ротно-тактична група 92-ї окремої механізованої бригади рухалась у бік Старобешевого, щоб деблокувати українські підрозділи в Іловайську. За 5 кілометрів на схід від міста Комсомольське на Донеччині колона потрапила під масований обстріл російських військ із РСЗВ «Град», мінометів і танків. Володимир загинув разом з військовослужбовцями 42-го батальйону територіальної оборони Євгеном Мельничуком, Володимиром Татомиром та Максимом Харченком 28 серпня 2014 року. За офіційними даними, помер від поранення і гострої крововтрати.

Трохи пізніше на дорозі між селами Новокатеринівка та Ленінське загинули інші бійці 42-го БТрО Дмитро Ільгідінов, Юрій Кириєнко, Анатолій Лифар, Ілля Письменний.

Відкриття меморіальної дошки на честь героя АТО Володимира Усенка. Фото із сайту Харківської міськради

Існує кілька версій загибелі харківського героя.  За однією з них, за 400 метрів на схід від села Новокатеринівка на полі край лісопосадки почалася сильна стрілянина, і Володимир зазнав тяжкого осколкового поранення в ногу, не міг рухатися. Начебто через кілька годин пострілом у голову його добили. За іншою версією, востаннє товариші бачили Володимира Усенка наприкінці колони, де він надавав першу медичну допомогу пораненим.

Та чомусь найбільше віриться словам побратимів, яким вдалося вижити. Вони і волонтери стверджують, що Володимир Усенко з  невеликою групою ще й після 28 серпня продовжував бій кілька днів.

Тіло героя знайшла пошукова група «Місія «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 25 вересня 2014 року. Ідентифікували його після експертизи ДНК. Поховали 15 березня 2015-го.

Про загибель Володимира рідні дізналися від волонтерів. Володимира Всеволодовича Усенка посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, який вручили матері героя Лідії Трохимівні.

Спливло майже п’ять років відтоді, як моторошна звістка дісталася сім’ї Усенків. Його синові Дмитрові тоді виповнилося лише 10. І він запам’ятав батька таким, яким той вирушав  на війну. Як на фото, викарбуваному на меморіальній дошці, яку днями Дмитро з мамою відкривав на будівлі школи №56 — рідній батькові.

Сюди, під її стіни, зібралися родичі та бойові побратими Володимира Усенка, прийшли заступник голови районної державної адміністрації Юлія Жаркова, військовий комісар Харківського обласного військового комісаріату Юрій Калгушкін, військовий комісар райвійськкомату Олександр Коров’яковський, учні й жителі району, щоб ушанувати пам’ять героя, сказати нам нинішнім і нашим нащадкам, що герої, які загинули за незалежність і честь нашої країни, завжди будуть на передовій. І в нашій пам’яті, і в наших ділах.

«Сьогодні відчуваємо багато різних емоцій — радість і сльози, гордість і почуття безмірної втрати, безмежної вдячності й глибокої поваги до мужнього воїна, який добровільно взяв участь в антитерористичній операції і став на захист незалежності й суверенітету держави», — сказав комісар Харківського обласного військового комісаріату Юрій Калгушкін.

Присутні поклали квіти до меморіальної дошки і вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною мовчання.