Історія банківської системи України, попри юний вік,  має у своєму активі падіння і злети, невдачі й успіхи. Але при цьому банківський сектор найінтенсивніше розвивався і розвивається. Тому у переддень професійного свята — Дня банкіра — ми вирішили поспілкуватися з Дмитром Зінковим — головою правління банку «Надра». Передусім тому, що «Надра» — чи не єдина фінансова установа, яка зуміла в надзвичайно складній ситуації не лише, образно кажучи, відродитися з попелу, а й за короткий  час стати  одним із лідерів української банківської системи за багатьма показниками. Завдяки чому вдалося досягти цього  та що спонукало Дмитра Зінкова майже рік тому взяти на себе відповідальність за долю такого складного бізнес-проекту — з цього запитання розпочалася наша розмова з головою правління банку «Надра» Дмитром ЗІНКОВИМ. 

З пічником Іваном Вільбоєм я познайомився, коли прийшов наймати його підремонтувати гру?бу. В хаті звернув увагу на затьмарену часом ікону Івана-Воїна. «Це ікона старовинна, — мовив господар. — Мама казали, що вона в її роду ще з прапрадіда. У Вільбоїв у кожному поколінні були Івани. От Іван-Воїн був їхнім покровителем. Ікона намолена, особливо мамою». Та й повів Іван Парфилович про нелегку долю своєї родини.  
Нас у батька Парфила Кириловича всіх 11 було. Я вже на доброго пастуха витягував, найменшенький Петько в колисці гойдався, йому й року не було. А ті всі десь посередині. Якось приходе батько ввечері додому та й питає: «Ну що, дітки, підемо в колгосп чи ні?» А ми всі: «Ні, не хочемо». «Так нас же з хати виженуть», — батько знову. Тоді вже й мати встряла в суперечку: «Що ти городиш? Хіба ми в когось щось украли, чи як? Землі й трьох десятин немає. Ну сарай є, ну клуня, ну корівка — так і в людей так. Ото всього й багатства, що кобила племінна. Ти в заводі робиш — робітник, а на мені діти, город, хата… Які ж ми куркулі?»

Старійшина донецьких письменників, якому нещодавно виповнилося 90 років, іронічно ставиться до того, що його називають ветераном вітчизняного творчого цеху. Бо, на його думку, подібне визначення більше пасує так званим весільним генералам від літератури. А він особисто себе вважає «звичайним» письменником, який продовжує активно писати і видавати свої книжки. Заперечити йому справді важко: приміром, тільки нинішнього ювілейного року виходить у світ низка його книжок. Причому серед них є і перевидання, і твори, написані нещодавно. Вадим Пеунов зізнається: ставити останню крапку в своїй творчості у нього поки що рука не піднімається.  

Зйомки кінофільму на вулицях такого невеликого міста, як Чернігів, — завжди подія. Навіть тепер, коли похід у кіно — рідкісне в нашому житті явище. Що вже говорити про кінець 1980-х років, коли кожен другий житель обласного центру був справжнім кіноманом. Усе, що знімали на вулицях стародавнього міста (а знімали багато завдяки неповторному місцевому колориту), сприймалося з величезним ентузіазмом. Та й тепер що може бути приємніше, як побачити в старому фільмі місто своєї молодості?

Одна з інтермедій КВК дуже показова. В ній до завідувачки дитсадка звертається хлопчина років 20-ти і вимагає: мовляв, хочу в дитячий садок. Хлопець пояснює: щойно з армії прийшов, підійшла черга. Насправді миколаївські (і не тільки) батьки змушені записувати в дитсадки діточок буквально з моменту народження. І не факт, що черга підійде до хлопця вже армійського віку.
У когось виходить записатися «чесно», в когось — за додаткову плату. Миколаївські матусі розповідають, що влаштувати дитину в садочок можна, заплативши від півтори до шести-восьми тисяч гривень. Плату приймають і «натурою» — вікнами, дверима, оргтехнікою. 

На Андріївському узвозі нещодавно поселилося… море. Столичний адвокат Світлана Шапіро дебютувала з експозицією фотографій і картин із назвою «Пісні моря», на які її надихала подорож у Португалію. «Країна, яку я відвідала, — романтична. В ній оселилися щасливі люди, які цінують життя. Вони не живуть учорашнім днем, який минув, і завтрашнім, що, можливо, наступить. Вони радіють усьому, що відбувається тут і зараз», — ділиться автор виставки.

Світлана — художник-початківець. Кілька років тому мольберт подарував їй син, і вона, щоб не образити його, почала малювати. 

Відгуляли, розговілися, відзвітували, відсвяткували День Перемоги. Велике свято зробили дійством політичним та ознаменували. Прапорами різними і без. Хто як може, хто на що здатний. Одні свастику забороняють, інші дозволяють, треті — нібито як точно проти, але пояснюють це нерозумно. Це все сумно і трохи шкода.
Мій День Перемоги — свято особисте. Заповітне, потаємне, інтимне. Якщо є «діти війни», то є і «онуки війни». Я — внучка війни. Дід мій, Костя, який пройшов усю війну, помер через чотири місяці після мого народження. Він не знав, що онука-журналіст обов’язково захоче розпитати його про бойові будні, про любов і радощі, про життя і щастя, просто поради попросити. Не судилося. Але у нас із дідом одначе є невидимий зв’язок. Це я зрозуміла, коли опинилася на цвинтарі в Івано-Франківську, де він похований. Стежка раптом привела до його могили ... 

Слава його розлетілася світами. Тож кожен, хто вважає себе культурною людиною, має за честь хоча б раз у житті побувати в місці, куди за покликом бентежної душі нашого Генія, виконуючи його останню волю, було доправлене на вічний спочинок і тлінне тіло. Кобзарева могила на Чернечій горі стала місцем паломництва не лише свідомого українства, а й усіх небайдужих людей на планеті. 

Модернізацію підприємств гірничо-металургійного комплексу мають здійснювати відповідно до європейських екологічних стандартів. Це дасть змогу розв’язати екологічні проблеми регіонів, у яких вони працюють, та розпочати запровадження відповідних екологічних програм. Про це заявив Президент Віктор Янукович, перебуваючи з робочою поїздкою у Запорізькій області, під час церемонії введення в експлуатацію першої агломераційної машини металургійного комбінату «Запоріжсталь». 

Чи мріяв олімпійський чемпіон Сеула-88 Олександр Волков, виступаючи колись за неіснуючу вже державу, що зможе допомогти незалежній Україні інтегруватися в Європу шляхом проведення кількох змагань найвищого рівня? «Я завжди хотів, щоб Україна стала баскетбольною країною і мій улюблений вид спорту не поступався футболу», — переконує президент ФБУ.
Тож  якщо завдяки цьогорічній континентальній першості серед юнаків, змаганням наступного року у ще одній віковій категорії і нарешті чоловічому чемпіонату Європи 2015 року вдасться збільшити кількість молоді, яка обере помаранчевий м’яч і кошик, видатний спортсмен і авторитетний функціонер буде просто щасливий.