Цей фільм — студентська робота двох випускниць Києво-Могилянської академії, які за 17 хвилин змогли передати особливості іншого світу — світу, де живуть з аутизмом, борються з ним і сподіваються на краще майбутнє. Діагностика, соціалізація, життя аутиста в сім’ї, ставлення до цієї проблеми навколишніх — автори фільму постаралися показати всі аспекти життя особливої дитини. Рік роботи над  «Іншими дітьми» став для студенток важливою частиною їхнього життя. Створити і змонтувати повноцінний фільм, який буде цікавий глядачам, — непросте завдання. Молоді режисери з ним упоралися.  

Вам відомо, що таке фуркало? А калатало? Чи бачили колись, окрім як у мультиках, справжнього солом’яного бичка, виплетеного з льону дідуся-лісовичка або пухнастого їжака, зробленого зі звичайної трави? Усе це не герої анімаційних стрічок, а звичайнісінькі іграшки, що не поступаються смисловим навантаженням ані заокеанській ляльці Барбі, ані плюшевим ведмедикам радянської доби.      

Затерта до дірок фраза — «Всі ми родом із дитинства» у Державному музеї іграшок набуває напрочуд дивної реалістичності, починає вигравати такими яскравими барвами, про які в урбаністичному суспільстві більшість людей стала геть забувати. Тут до тебе повертаються давно забуті, на превеликий жаль, відчуття безтурботності, дитячої безпосередності й упевненості у світлому завтра.

«У мене колись була така сама машинка з червоними вогниками, — ділиться теплими дитячими спогадами наш фотокор. — Не уявляю, де б іще зміг доторкнутися до того, що давно кануло у спогади. Дитинство справді минуло, але ж воно ось, поряд!» 

Днями в Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова відбулося велелюдне зібрання дослідників рідного краю і шанувальників цієї справи з нагоди вручення премії імені легендарного збирача і пропагандиста української спадщини Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців.
Варто зазначити, що цієї почесної відзнаки щорічно удостоюються як окремі краєзнавці, так і колективи й організації за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження та популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю. 

Працюю бібліотекарем у медичній бібліотеці на Донеччині. Хочу дізнатися: як мені відстояти свої права і отримати виплату щорічної  матеріальної допомоги на оздоровлення відповідно до частини 3 статті 29  Закону «Про культуру» та постанов Кабінету Міністрів № 84 від 2005 року та №1062 від 2009 року? У спеціалізованій бухгалтерській літературі читала, що ця виплата обов’язкова. Але мені у ній чомусь категорично відмовляють. Як добитися справедливості? Заздалегідь вдячна за відповідь.

Т. БАЛИК,
м. Єнакієве Донецької обл. 

«Коли йдеться про одяг, говорити можна до безкінечності», — висловився якось лікар Комаровський. У декого такі говоріння доходять до клініки. У багатьох модний одяг — спеція до смаку життя. У когось — улюблена робота. Саме так склалося з одеситкою Наталією Резановою, яка написала вже 6 томів з історії моди.

У ХХ столітті фешн перетворився на фетиш суспільства споживання. Це потужна індустрія з нечуваними прибутками.

Там. У нас? Маємо істориків, теоретиків моди і, як засвідчив останній модний тиждень,  талановитих дизайнерів. Але людського чинника тут замало. Потрібне певне законодавче й економічне забезпечення.

Потреба змін у зовнішній привабливості закладена в людській природі. Мода нещадно експлуатує цю потребу. І жодний здоровий глузд не стане на заваді. До речі, в перекладі з латини «мода» — «правило». 

На Чорнухинщині ще свіжі були згадки тамтешніх козаків про батька Хмеля та їхні подвиги під Берестечком, як у родині малоземельного козака Сави Сковороди та його дружини Пелагеї 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи народився син Григорій. Із самого малечку був він жвавим та допитливим. Відмінно навчався в школі. Та й заспівати краще за Григорія в церкві чи на кліросі Красногірської Чорнуської пустині не міг ніхто. Вчителями хлопчика були бандуристи і лірники. А від проїжджих чумаків дісталася йому в подарунок калинова сопілка, на якій він самотужки навчився грати. Та ще й дуже вправно. 

На Хортиці, біля історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», поповнили дубову алею на пам’ять про акторів із фільму «Тарас Бульба»: народних артистів України Богдана Ступку і Леся Сердюка, народного артиста РФ Бориса Хмельницького, заслуженого артиста РФ Станіслава Соколова і наших земляків — учасників масових сцен Олексія Потапенка та артиста кінного театру В’ячеслава Єрмолаєва. Добру козацьку традицію висаджувати молоді дубки, поминаючи бойових побратимів, відродили нині живі учасники зйомок фільму режисера Володимира Бортка. 

Уявімо собі ситуацію, коли тверезий водій, викуривши дві пачки цигарок, сідає за кермо свого автомобіля. І, не справившись із кермуванням, врізається в зупинку, на якій чекають автобус жінки та діти. Якщо фантазії не вистачає, пропоную уявити іншу сцену: двоє друзів, сидячи на кухні, попиваючи чай (!!!) і покурюючи цигарки, несподівано заводять сварку. І один, спіймавши «білочку» від тютюнового диму, накидається на товариша з ножем і завдає йому смертельного поранення…  

Постанова (НКРЕ)  № 1471 від   15.11.2012  

Щоп’ятниці мільйони українців поринають у вир замовних, добре зрежисованих телевізійних шоу, прагнучи зрозуміти, що ж все-таки відбувається за лаштунками політичної вистави про українсько-російські «газові війни». Більшість телеглядачів і не підозрює, що за словесним лушпинням «патріотів» приховується чимало неблаговидних справ. В тому числі руйнація державних підприємств вітчизняного нафтогазовидобувного комплексу.