2009 року не лише українська, а й світова історична спільнота перебували в шоковому стані: відкривши саркофаг Ярослава Мудрого, що зберігається в Софії Київській, фахівці виявили, що він порожній. Як з’ясувалося, вже понад 70 років останки славного Рюриковича перебувають у Сполучених Штатах, куди потрапили під час Другої світової війни.

Приурочили її 130-річчю першої крайової етнографічної виставки в Тернополі. Ця давня вже подія набрала для українців історичної ваги. І не лише тому, що її відвідав кронпринц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург. Найкраще про це сказав славетний Іван Франко, який тоді висвітлював цей захід як кореспондент газети «Кур’єр львовскі». Виставка «має неабияке значення не тільки теоретичне, наукове, а й практичне, бо пробуджує серед широких кіл інтелігенції живе зацікавлення народом, відкриває можливості збуту оригінальних виробів домашнього промислу, а для всіх учасників стає великим заохоченням далі розвивати свої здібності, виховувати смак на вітчизняних взірцях», — писав видатний українець. Як на мене, ця думка свіжа й нині, має живе сучасне звучання. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Батько солдата Чонкіна

Мальчик і Зубр на війні

Міфи героїчного гарнізону 

Світ побачив новий роман Василя Шкляра «Троща», що розгортає перед читачем сторінки боротьби Української повстанської армії. Події, про які пише письменник, рівно 70 років тому розгорілися саме на Тернопільщині. У найважливіші для України свята — День Державного прапора та День Незалежності Василь Миколайович вирішив репрезентувати свою книжку саме в цьому краї. Зустрічі із шанувальниками його творчості відбулися в Тернопільській обласній бібліотеці для молоді, у міському об’єднанні ВУТ «Просвіта», а також у райцентрі Збараж. Автограф-сесії вимірювалися довжелезними чергами і були тривалими. Знаємо, що у вересні такі заходи теж відбуватимуться в області. Улюбленого автора запросили в гості студенти й працівники медуніверситету. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Монумент великодержавного цинізму 

Дві любові української Баттерфляй

Міфи Куликового поля

 Цьогоріч Київський академічний театр ляльок святкує дев’яносторіччя. Цей поважний ювілей «Замок на горі» відзначатиме в кілька етапів. Один із них — проведення у столиці першого Київського міжнародного фестивалю театрів ляльок. Дійство під назвою Puppet.Up! триватиме з 30 вересня по 4 жовтня. Відкриватимуть захід урочисто. Кожен охочий зможе пристати до театралізованої міської ходи, головне — принести із собою улюблену ляльку і прокрокувати з нею від Європейської до Контрактової площі. Саме там о сьомій вечора відбудеться церемонія відкриття фестивалю. Киян і гостей столиці зустрічатиме вогняним шоу та ляльками-велетнями вечірнє шоу «Легенда про Київ».

Здійснилося. Минулого тижня 255 голосами парламент ухвалив у другому читанні законопроект «Про освіту». Робота над ним тривала три роки, стартувавши за команди попереднього керівника профільного міністерства Сергія Квіта. До марафону з підготовки нового документа долучилися викладачі, керівники шкіл, депутати. До слова, закон про освіту, за яким живе наша освітня система нині, ухвалено ще за СРСР — у травні 1991-го. 

Ще під час одеської прем’єри я зрозумів, що претендувати на імідж рафінованого естета, не висловивши свого захоплення цією стрічкою, — не варіант. Але мені й не треба. Тож без претензій на виняткову вишуканість просто спробую з’ясувати, хто, як і навіщо виставив той «Рівень чорного». Зокрема й на змагання за найпрестижнішу світову кінонагороду. 

І це не дивно. Байдужих і таких, хто перебуває осторонь головних подій у країні, серед українців одиниці. Аби не просто допомагати армії, а робити це професійно, зовсім молоді й люди вже з досвідом за плечима йдуть опановувати військовий фах до навчальних закладів. Очевидно, що за останні кілька років престиж цієї професії відродився. Оговтавшись від неочікуваного загарбницького нападу агресора, на відновлення армії і її спроможностей держава спрямувала чимало кадрового і фінансового потенціалу. 

Ситуація з мистецькими фестивалями в областях двояка. З одного боку, їх, на щастя, нині вистачає — локальних, регіональних, всеукраїнських. Це не може не тішити. А з другого — рівень таких імпрез часто доволі невисокий, що, відповідно, не може не засмучувати. Перший національний фестиваль «Кропивницький», який тривав майже тиждень і завершився минулими вихідними в однойменному місті, став приємним винятком із цього правила.