Лицарі, феї, містичні істоти та красуні в історичних одностроях — кого тільки не зустрінеш у замку Любарта, якщо завітаєш на вже традиційне арт-шоу «Ніч у Луцькому замку»! 

Поїзди в Україні проводжають Козацьким маршем. А як проводжають Національну оперету на канікули, адже 81-й сезон завершився? І до осені її шанувальники не зможуть ні почути віртуозні арії, ні побачити фантастичні антраша, ні посміятися над веселими жартами.

Як повідомив «УК» головний хормейстер театру Ігор Ярошенко, наша оперета не має такої собі музичної візитівки. Але, додав пан Ігор, запропонована «УК» ідея цікава, і над нею варто подумати. 

Хоч вступна кампанія не за горами, деякі абітурієнти досі достеменно не розібралися у всіх цьогорічних новаціях. А їх на вступників чекає чимало: від виключно електронної подачі документів, збільшення шансів вступити на омріяну спеціальність до запровадження так званого адресного держзамовлення. До чого саме готуватися майбутнім студентам, дізнавався «УК». 

У рік його смерті у Чорторию прилетіли лебеді. Лебедині зграї сіли на озера, які не замерзають навіть у найлютіші морози, бо в них теплі джерела. Відтоді білі птахи не покидають рідне село Івана Миколайчука, зимують тут, не летять на чужину.

Усі мрії, творчі плани видатного митця теж кружляли довкола цих гір, полів і хат. Він знімав земляків — їхні обличчя в журі й у радощах, свою землю — її історію і новий день. 

75-річчю із дня народження видатного українського кінорежисера та актора, сценариста Івана Миколайчука присвятили перший Всеукраїнський фестиваль-конкурс українського кіно та пісні імені Івана Миколайчука — «Миколайчук-фест». «Бачити та чути рідне» — таке гасло визначало сутність велелюдного свята кіно й пісні. Упродовж чотирьох днів фестиваль тривав у Вижниці, його учасниками стали представники 15 областей.

«Тішуся, що шануєте Іванову пам’ять, пропагуєте його творчість. Він був би справді щасливим», — зазначила почесний президент заходу дружина Івана Миколайчука народна артистка України Марія Миколайчук. 

Україну здавна вважають однією з найбільших гончарних держав світу. На початку минулого століття на території нашої країни зафіксували близько 700 поселень, де працювали гончарі. І хоча нині їх значно менше, проте традиції українського гончарства живі. У багатьох наших містах розвивається академічна художня кераміка. Зокрема сформувалися її художні школи у Львові і Києві.

Майже 30 років поспіль відзначають національний День гончаря в селищі Опішне на Полтавщині. Як сказала місцевий голова Світлана Педченко, Опішне традиційно розвивається в гончарстві. Глина тут відчувається скрізь: під ногами, у мріях, творчих роботах. А друзі, об’єднані любов’ю до цього природного матеріалу, приїжджають сюди, щоб відпочити душею, побути у сакральному для гончарів місці, надихнутися українськими традиціями та отримати заряд творчої наснаги. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ

Більшовицькі кати-моралісти

Жертовний патріотизм проти безмірної зажерливості

Славенське позорище України

Школа №18 єдина в Сумах і області, яка має статус закладу національних меншин. Директор Олександр Серпенінов розповідає, що нині тут навчаються представники 19 національностей, хоч за 30 років, відколи він на цій посаді, її вихованцями були представники більш як 40.

Нині серед учнів 70 росіян, 15 азербайджанців, 9 узбеків, 6 вірменів, по троє італійців, турків, палестинців, грузинів, персів, євреїв. А ще болгари, швейцарці, чеченці, французи. Одне слово, справжня інтернаціональна сім’я. 

Сонячного травневого ранку я кружляла приватним сектором Одеси в пошуках потрібної адреси. Було тихо, аж сонно: вихідний день. Довго блукати не довелося: Борис Херсонський уже стояв біля хвіртки, вітально піднявши руку.

…У невеликій кімнаті, де розмовляємо з ним, — комп’ютер з відкритим YouТube. «Перед тим, як ви прийшли, слухав Бреговича», — каже Борис Григорович. На стінах — народні ікони. — Це хобі, — ловить мій погляд. — Колекціонував, потім віддав другові, згодом знову назбирав. Ось це буковинська, а це чернігівська». Розповідаючи, дивиться так, ніби десь здалеку. Мружиться від спогадів, очі стають вологими, коли йдеться про батька. Цитує напам’ять Гомера, Сковороду, Євангеліє. Кореспондентові «УК» Борис Григорович розповів, чому останню книгу есе «Клаптикова ковдра» він, російськомовний поет, писав й українською, а також про те, як ізоляція в Одесі відкрила для нього нові горизонти та розкритикував одеський традиційний кримінальний міф.

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Чужі на власній землі

«…Ридає вітер з України»

«Брати і сестри» вусатого вождя