Ця повнометражна стрічка талановитого молодого українського кінорежисера за 90 хвилин не тільки закохує глядача у традиції інакшого маланкування, які впродовж шести століть з уст в уста передаються від покоління до покоління у прикордонному буковинському селищі Красноїльськ, де живуть переважно етнічні румуни. У ній поринаєш і в життя тих, хто цих традицій дотримується з яскравим творчим розмаїттям. Їхнє маланкування теж починається післязавтра ввечері, але триває довше, до післяобідньої пори наступного дня. І вражає, заворожує не лише прадавньою автентичністю яскравого народного карнавального дійства, а й тим, наскільки важливе й доленосне воно для його молодих учасників.  

 Край гірників, металургів, машинобудівників, хіміків неспроста називають кочегаркою. Причому це визначення популярне не тільки на розмовному рівні — свого часу в губернському місті Бахмут (нині Артемівськ) видавали газету «Всеросійська КОЧЕГАРКА». А коли виник намір створити щомісячний літературний додаток до цього часопису, над назвою довго голови не сушили — «Забой».
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть літературний рух у промисловому регіоні розвивався здебільшого стихійно і завдяки зусиллям поодиноких авторів. Про якусь системність не йшлося, але місцеві газети періодично друкували на своїх сторінках вірші й оповідання тутешніх поетів та прозаїків. Завдяки архівам відомі й прізвища тих донбасівців, які були  літературними першопрохідниками: Яків Дебелий, Іван Журбенко, Софія Дальня, Пантелей Махіня й інші. А перший номер літературно-художнього журналу «Забой» у вересні 1923 року — найперша спроба організувати та об’єднати земляків, які мали хист і потяг до літературної творчості. Проте, схоже, рівень місцевих авторів був далеко не найкращим, оскільки тут знайшлося місце для творів тільки двох донбасівців, а інші сторінки заповнили легіонери з Києва, Москви, Петрограда тощо.

7 січня українці вранці йшли до церкви. Повернувшись, обідали за святковим столом, на якому — м’ясо і ковбаси, капуста і холодець, пироги і книші. По обіді діти несли вечерю до хрещених батьків, дідуся й бабусі — калачі, яблука, горіхи. Хрещеник вітався і здоровив з Різдвом Христовим та тричі вклонявся хрещеному батькові чи матері. Його частували, обмінювали йому вечерю, даючи солодощі, а ще подарунок та гроші. 

Кожна скульптура  —  як Всесвіт:  в них і Алатир, прадавній знак присутності Бога, і Сварга, що пов’язана з енергією Космосу, зірки, сонце й місяць. Золотаві вужики, фантастичні павичі й олені, пишні дідухи й казкові триголові змії, виплетені   із запашного  різнотрав’я,  прості  та водночас  гармонійні  й символічні.

Шукаю очима Лесю  Колосенко, авторку цих  творінь, об’єднаних у виставку «Українське Різдво», котра триває в Музеї Івана Гончара. Втім, Світлана,  редакційний фотограф, виявляється спритнішою: мить  — і вже фотографує пані Лесю  із виплетеним із жита триголовим змієм.  Помічаю, що схожа майстриня (чи випадково ж?)  на тих ставних красунь минулого століття, що дивляться зі старовинних світлин музею: вишиванка, коралі, темно-золота коса. 

Мабуть, жоден з атрибутів різних свят не став одразу знаком стількох властивостей, ознак, побажань, як дідух. Передовсім він символізує дерево нашого життя, дух предків. Це оберіг спокою, затишку й водночас пам’яті кожної родини. Певна річ, він — уособлення й доброго господарювання, достатку, а отже, щастя, радості, удачі. Тернопільський майстер Ярослав Осадца з дідухом пов’язує також збереження давніх народних традицій і ремесел. 

Звідси 1963 року рушив тріумфальною ходою світом самодіяльний ансамбль народного танцю «Смеречина». А в новорічну ніч-67 заявила про себе на повний голос  легендарна «Смерічка».

Обидва колективи завдячують своїм творчим злетом Василеві Зінкевичу. Мало хто знає, що видатний співак, один з фундаторів сучасної української естради, розпочинав творчу долю  з народних танців: був художнім керівником, хореографом,  солістом і костюмером «Смеречини». 

Найперше, що бачать відвідувачі, які переступають поріг кабінету редактора однієї з обласних газет Донеччини, — барвиста картина на стіні. Приваблює не тільки майстерно виконаний мальовничий сільський пейзаж, а й підпис автора у лівому нижньому кутку — «Т. Шевченко». «Той самий?» — буває, з повагою перепитують гості. Господар підтверджує таке припущення, бо й справді йдеться про одну з робіт тезки Кобзаря, відомого донецького художника Тараса Шевченка. 

Рекламний блок у шоу «Зважені та щасливі» починається зі слів тренерів на кшталт: «Якщо ти зараз збираєшся зазирнути у холодильник, то завтра можеш стати нашим клієнтом». 

За сприяння НАН України 2013 року побачили світ  «Вибрані праці з фольклористики» у двох томах, а також «Літературознавчі праці» Ореста Зілинського. Їх  підготував до друку академік Микола Мушинка із Словаччини. Видання  приурочено до 90-річчя видатного україніста, славіста, фольклориста. А ще вони стали своєрідною реабілітацією  Ореста Зілинського на українській землі. Життям і творчістю Ореста Зілинського наш кореспондент поцікавився в академіка Миколи Мушинки, який приятелював з видатним фольклористом і славістом, досліджує його науковий доробок.    

Один давній знайомий якось знічев’я зізнався: давно відчував антипатію до Донбасу. Каже, після закінчення столичного університету був ладен їхати за розподілом у будь-яку з областей, окрім двох — Донецької та Луганської. Зрештою, саме про таке ставлення до краю лаконічно колись сказав поет: «Не Україна і не Русь, боюсь, Донбас, тебе боюсь…» 
Чого у конкретному разі остерігався мій знайомий? Бо в нього, як і в багатьох співвітчизників, промисловий край викликав стійкі асоціації: заводські димарі, шахтні копри і терикони, які забруднили довкілля. А щодо всього іншого Донбас довго був своєрідною терра інкогніта, оскільки споконвічні багатющі народні традиції відійшли на другий план, бо не дуже вписувалися у тодішню характеристику індустріального краю — «всесоюзна кочегарка», «становий хребет економіки».