Одинадцятикласник Ярослав Швець із Кам’янки, що на Черкащині, удосконалив конструкцію котла, який працює на дровах і промислових відходах (тирсі, соняшниковому лушпинні, соломі). Агрегат дуже вигідний для опалювання виробничих цехів, однак його можуть використовувати й у малих приміщеннях. Хлопець запатентував форсунку, що регулює подавання повітря в камери згорання котла і дає змогу економити до 40% палива порівняно з аналогами. Винахід уже запущений у виробництво.  

Цей мистецький проект напередодні Великодніх свят розпочав заходи Волинського краєзнавчого музею з відзначення 1025-річчя хрещення Київської Русі.
— Віками творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етичні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу — того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною, — розповіла завідувач Музею волинської ікони Тетяна Єлисеєва. — Народний іконопис завжди був виразником національної свідомості народу. Саме у народній іконі у межах канонічної іконографії з'явилися паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. 

Придніпровський край ховає багато таємниць сивої минувшини. У VII — III ст. до н. е. територія сучасної Дніпропетровщини була центром Великої Скіфії. Саме тут археологи знайшли знамениту золоту пектораль. Придніпров’я називають колискою запорозького козацтва, адже тут у XVI—XVII ст. виникла перша у світі демократична республіка — Запорозька Січ.
Міністерство культури визначило область пілотною у створенні електронної бази даних пам’яток. Нині завершено роботу з інвентаризації всіх пам’яток та із визначення меж територій пам’яток археології. Як Придніпровський край зберігає історичну і культурну пам’ять століть — тема нашої розмови з директором Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей Лідією ГОЛУБЧИК. 

Марина Алексєєва, відоміша широкому читацькому загалу як автор популярних детективів про міліцію сусідньої держави Олександра Мариніна, народилася в українському Львові. Щоправда, її батька-військового перевели туди на роботу після Другої світової війни. Та вочевидь згадки про дні золотої юності на площі Ринок та ще ностальгія за інтелігентною київською аудиторією, яка всупереч логіці нашого часу продовжує читати книжки, і привели московську письменницю до нашої столиці. Одна з двох щедро проанонсованих зустрічей пройшла в книгарні, в якій впадає в око засилля на полицях новинок чужомовної літератури, а українською хіба що можна прочитати назви тематичних відділів. Утім, мова не про те.  

Свого співрозмовника — Петра Швидька, я відніс би до категорії людей унікальних. За високою порядністю і обов’язковістю, енциклопедичними знаннями і нестримним прагненням бути корисним з ними суспільству. Це яскраво проявилося за його п’ять років перебування — за власним устремлінням — в самому епіцентрі ліквідації наслідків «катастрофи ХХ століття». А ще Петро Васильович — Людина незвичайної, жорсткої принциповості у справах, що стосуються державних, тобто наших з вами інтересів. І коли зустрічає на цьому шляху людей, готових переступити через все і всіх заради власної кишені або корпоративної мети, Він кидається нерідко в нерівний бій заради торжества правди. Не завжди це, на жаль, закінчувалося переконливою перемогою. Всемогутня корупція та патологічна жадоба можновладців та їх приспішників до збагачення за рахунок інших-досить важка перешкода на шляху до соціальної справедливості…  

Уперше у вітчизняній історії провідний культурно-мистецький та музейний комплекс країни «Мистецький Арсенал», в якого є всі шанси стати українським Лувром, розміщує знакові твори найвідоміших митців кінця XIX — першої половини XX століття: Арістіда Майоля, Огюста Родена, Олександра Архипенка, Сальвадора Далі, Пабло Пікассо та ще 13 арт-зірок. Більшість із них відомі насамперед своїми живописними полотнами, однак кожен деякий час захоплювався і скульптурою.
Унікально й те, що всі ці роботи зберігаються в колекції однієї людини — Ігоря Воронова. Знаний філантроп та меценат надав ці твори для експонування, бо в такий дієвий спосіб підтримує розбудову й розвиток «Мистецького Арсеналу» як музейної інституції. 

Кажуть, у Парижі є трамвай, який їздить без електромережі. Поки на зупинці пасажири входять-виходять, він підзаряджається. Все завдяки суперконденсатору — сучасному хімічному джерелу електрики. А в Америці начебто розробляють такі собі робоноги, які могли б дістатися туди, куди не може потрапити рятівник. На акумуляторах вони далеко не дійдуть, а ось на суперконденсаторах …
 За наукові розробки, пов’язані із цим дивом, вихованці Хіміко-екологічного ліцею (ХЕЛ) Дніпропетровська та Дніпропетровського обласного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді нещодавно отримали призові місця на міжнародному Балтійському науково-інженерному конкурсі. Іван Герман та Роман Дуганець вибороли головний приз, а Станіслав Лавриненко посів 3 місце. 

Щоб побувати на дні моря, яке шуміло і хлюпало тут 230 мільйонів років тому, не потрібен акваланг, важкий водолазний костюм чи батискаф. З цією роллю успішно справиться звичайна гірницька кліть. З гуркотом зачинилися двері, пролунав попереджувальний дзвінок, платформа гойднулася і плавно пішла донизу. Кінцева зупинка  на глибині 300 метрів, де від прадавнього моря залишилися не лише спогади — тут розташоване одне з найбільших у світі родовищ солі. Виробки всередині білосніжного пласта зустрічають постійною температурою 16 градусів і сіллю, сіллю, сіллю. З цього мінералу тут стіни, стеля, а ще він рипить під ногами, немов сніг. 

Час відсовує в минуле літературне життя радянського періоду, полишаючи на згадку нащадкам копу імен, їхніх творів та всіляких «ізмів», про які ще довго дискутуватимуть фахівці. І все це — про «інженерів людських душ» за робочим столом. А поза ним? Де їхнє життя не менш цікаве, бо доповнює характер і суспільну позицію митця, все, що притаманне кожній людині. А ще ж в умовах тієї епохи, з уламками якої ми й досі не розпрощалися.
Не скажу, що нічого подібного в нас немає. Є. Новітня доба відкрила й обнародувала щоденник та спогади відомих літераторів. Але то здебільшого серйозна література. 

І мільйони українців, немов від якогось наслання, наприкінці радянської епохи й на початку нашої незалежності розчиняли свої злидні й негаразди в найперших мильних серіалах «Рабиня Ізаура», «Багаті теж плачуть», «Дика Роза», «Просто Марія»; а в Росії очманілих від такої неочікуваної слов’янської слави акторів із цих примітивів приймали на найвищому державному рівні, вітали як національних героїв і безмірно закидали шубами…
Аж ось стали дорослими нащадки тих фанатів бразильських і мексиканських сльозогінних історій. Зашоунізовані телебаченням, вони бавляться тепер у реаліті з чужоземного плеча на кшталт «Міняю жінку», залишають «Хату на тата» і заселяються в усілякі інші численні телеформати…