Якщо вважати 8 Березня і 1 Травня міжнародними датами, то з двох суто більшовицьких свят календаря: 7 листопада і 23 лютого лише останнє виявилося напрочуд живучим. Навіть після офіційного скасування Дня Радянської армії його продовжували масово відзначати, що спонукало надати святу нового статусу — Дня захисника Вітчизни. Причому багато хто досі переконаний, що цю дату встановлено на ознаменування перших перемог над німецькими загарбниками під Псковом і Нарвою 1918 року. 

Підручник «Основи і фундаменти» у двох томах (автор В. П. Кожушко) Вчена рада Харківського національного автомобільно-дорожнього університету висунула на здобуття  Державної премії України в галузі науки і техніки 2013 року. Книжку видано у 2003-му (Харків, ХНАДУ). Це робота, виконана згідно з навчальними програмами, передбаченими для спеціальностей «Автомобільні дороги та аеродроми» та «Мости і транспортні тунелі», але вона може бути корисною і фахівцям інших будівельних спеціальностей, які вивчають питання проектування і будівництва фундаментів під різні споруди. Книжка вийшла державною мовою, це перший і єдиний підручник такого типу в країні, адже його написано на підставі чинних нормативних документів, а також на основі останніх досягнень світової науки і техніки у галузі фундаментобудування.

У суспільстві, де традиції земської медицини були настільки шанованими і міцними, що викорінювати їх довелося до середини минулого століття, щеплення сімейною медициною мало б виглядати як щось природне і органічне. Втім, нині навколо цього явища у вітчизняній сфері охорони здоров’я триває стільки суперечок, що виникають сумніви: можливо, йдемо не тим шляхом?

Чому сімейний лікар став ключовою фігурою збереження здоров’я населення у світі і без проблем вписується у різні медичні моделі, тоді як в Україні він тяжко пробиває собі дорогу до визнання? З цими запитаннями ми звернулися до головного позаштатного спеціаліста МОЗ за спеціальністю «Загальна практика — сімейна медицина» Лариси Матюхи. 

Із християнським святом Стрітення настав і зимобор — час, коли зима ще бореться-вередує, але зустріч з порою оновлення неминуча. На Тернопільському ставі та набережній удруге провели масове й гучне свято прощання з зимою та побачення з весною. 

Завдяки поетично-музичній композиції тернопільці поринули у круговерть природи. Просторо тут було і казці,  й дійсності. Скажімо, три зимові місяці то нахвалялися, то лякали,  та нарешті збагнули, що час у  дорогу збиратися. Взялися кликати Зиму. Та не забарилася. Одразу відрапортувала: «Сумлінно я попрацювала: снігом землю укривала, озимину зберігала, з колядами та піснями, з Маланкою та щедрівкою, українськими родинами гарно ми посвяткували».  Пробачення не забула попросити за те, що «морозами набридала, часто хурделиці посилала, через ожеледицю багато людей травмувала». 

У  незвичний спосіб вирішили миколаївські цінителі історії увічнити пам’ять про видатних земляків. А саме про родину Аркасів, вихідців з Греції, які оселилися в південному місті у 1793 році. Внесок Аркасів у розбудову півдня сучасної України, розвиток культури і духовності неоціненний. Їхні імена вписані в історію краю золотими літерами. Тож кілька десятків миколаївців об’єдналися для того, щоб пройтися аркасівськими місцями. Цим походом вони нагадали городянам про видатну родину, дізналися багато нових цікавих фактів, краще пізнали рідне місто. 

Дві з них настільки скандальні, що вхід на них дітям до 16 років не рекомендують. Чи не головний скандал нового мистецького року в PinchukArtCentre — «Курча» — від зухвалих британських художників Джейка та Діноса Чепменів. І цього разу брати шокують глядачів, пропонуючи їм роздивлятися інсталяцію, яка займає цілу кімнату на одному з поверхів арт-центру. За склом у чотирьох вітринах розгортаються пекельні події в умовному концтаборі (в прес-релізі написано, що на цю роботу братів надихнула трагедія Бабиного Яру). Отже, «Усе зло світу»: гори мертвих тіл, крихітні фашисти катують в’язнів, які виглядають дуже реалістично і фантастично водночас, бо деякі мають лише голову та шість пар рук... 

Про моральність держави судять за ставленням громади і влади до інвалідів, людей похилого віку. Відомо давно, сказано символічно. Я переконалась у цьому на власному досвіді. Коли моя мама народила наймолодшого брата, в сім’ ї була трагедія. Нашому Левкові діагностували синдром Дауна. В пологовому, а це було 38 років тому, запропонували залишити немовля в лікарні: «З такою дитиною ви не впораєтесь…»

У молодої матері Оксани Булавин у 1994-му народився первісток, теж даунятко. Порада медиків була така ж сама. Прогнози на життя цих дітей були діаметрально протилежні.  Ліки, які мала придбати за порадою медиків Оксана, могли  б стимулювати до року розвиток її донечки, та дістати їх не вдалося. Імпортні, дорогі… 

Цей формат в Арсеналі  започаткований в 2009 році для поціновувачів живопису, графіки, скульптури, фотографії. Родзинкою нинішнього стали експонати останньої (1988 рік) за радянських часів масштабної закупки для музеїв з виставки-конкурсу «Людина. Події. Світ». Тоді державна цензура  вже послабла. Митці з чесною позицією почали оприлюднювати свої візії. Художники вже не боялися, що за свободу творчості їх закриють у буцегарні чи психушці. Цензура переміщалася у внутрішній простір. 

На Українському стенді 63-го Берлінського кінофестивалю з успіхом пройшла презентація стрічки «Іван Сила» про циркового силача й боксера Кротона (Івана Фірцака). Вона вже справила враження на організаторів кінофестивалів. У свою чергу продюсери домовляються з дистриб’юторами про продаж фільму. До його виходу на широкий загал лишилося трохи більше як півроку. З особливим нетерпінням чекають цієї події закарпатці.
Звістка про те, що за нинішньої фінансової скрути держава виділила на кінострічку 15,6 мільйона гривень, була фантастикою. Але торік у серпні на Київській кіностудії імені Олександра Довженка зйомки фільму «Іван Сила» розпочалися, а нині завершують монтаж відзнятого матеріалу.

Раїса Недашківська — знакова актриса для країни. В її творчості означилися віхи культурних і духовних пошуків суспільства. В радянські часи українська красуня багато знімалася на різних кіностудіях колишньої багатонаціональної країни. «Я вся була жага акторської роботи», — згадує народна артистка України. І нині, в 70, вона затребувана: грає на сцені, готує роль в новому телефільмі,  записує поетичні і вокальні альбоми, працює в оргкомітеті фестивалів, допомагає ставати на крило мистецькій молоді, у Спілці театральних діячів патронує Дім ветеранів сцени.
Ми розмовляємо з актрисою в її  квартирі на четвертому поверсі будинку біля Золотих воріт, який пам’ятає старий Київ. Кімнату прикрашають картини, серед яких домінують роботи Віктора Зарецького.