Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо ліцензування імпорту лікарських засобів» ухвалено Верховною Радою 4 липня 2012 року. Він визначає термін «активний фармацевтичний інгредієнт», тобто підвищує вимоги до якості ліків, які продають українцям, і з 1 березня 2013 року запроваджує відповідальний підхід до імпорту лікарських засобів — ліцензування.

Оскільки досі вітчизняний фармацевтичний ринок працював за правилами, далекими від європейських, питання ліцензування такого імпорту спричинило дискусії: дедалі частіше почали звучати критичні зауваження і скарги на неможливість виконання закону. 

У Вороньківській лікарні тихо й затишно. Чисте приміщення, просторі коридори, де чекають своєї черги пацієнти. Стаціонар на 15 ліжок забитий ущерть. Тут лежать люди з різними захворюваннями: сердечники, діабетики, гіпертоніки.

Але ця тиша оманлива. Пацієнти й лікарі хвилюються, адже нині вирішується доля лікарні. Ні, установу не закривають. Так принаймні повідомляють чиновники. Її просто реорганізують — в центр первинної медико-санітарної допомоги. На практиці це означає, що в жителів сіл Вороньків, Головурів, Кийлів, Глибоке, Жовтневе Бориспільського району, яких тут обслуговують (а це майже 10 тисяч чоловік), не буде стоматологічного, рентген- і фізіокабінетів, акушера, лабораторії і, найголовніше, денного стаціонару на п’ять ліжок і нічного — на 15. 

 Не часто доводиться бувати на українських прем’єрах, не тому, що не запрошують, а тому, що рідко вони бувають. Після затяжної кінематографічної кризи вихід вітчизняного продукту — це вже подія. І якщо вона відбувається, то з розмахом. Так, у перший четвер лютого в столичному кінотеатрі під шквал аплодисментів та спалахи камер ступили на червону доріжку головні герої вечора — творці фільму «Звичайна справа». Серед них —  молодий режисер Валентин Васянович, актори Тарас Денисенко і Леся Самаєва, знімальна група, продюсери. Вони презентували повнометражну  вітчизняну картину, яку, як зазначалось організаторами прем’єри, «знято у кращих традиціях європейської комедії».

Про поліське село Степангород із телевізійних сюжетів днями дізналася вся Україна. Люди тут не пускають дітей до школи, мотивуючи тим, що вона аварійна і вчитися в ній просто-таки небезпечно. Дітям, схоже, тільки цього й треба. Натомість самі батьки прийшли до сільського храму науки на імпровізовані збори, щоб висловити своє невдоволення і навіть гнів керівникам району. Мовляв, подивіться: балка на даху справді трухлява — і ну бити по ній ногами!  Голова Володимирецької райдержадміністрації Рівненської області Володимир Ткачук пообіцяв виготовлення документації на нову школу. А що ще він міг обіцяти? Зрозуміло, що бюджет дотаційного поліського району нову школу аж ніяк «не потягне» — та й чи таке вже невідкладне її будівництво? 

Увагу громадськості в Інтернет-просторі днями привернула інформація про те, що український підліток узяв участь у змаганнях з розробки програмного забезпечення з відкритим кодом серед школярів з усієї планети. І серед 334 осіб від 13 до 17 років з 36 країн він став одним із найсильніших. «Свіжі уми» у цілому виконали з 26 листопада по 14 січня 1925 завдань, працюючи з провідними спеціалістами організацій Open Sourse. Як наслідок, кожна з 10 організацій-наставників обрала двох переможців. Про те, як увійшов у провідну когорту юних талантів наш юний співвітчизник, «УК» дізналася вже безпосередньо в ліцеї «Інтелект», де навчається Ілля.  

Перипетії звільнення Кобзаря з неволі нібито добре відомі всім ще зі шкільної лави. У численних біографіях письменника йдеться про його випадкову зустріч у Петербурзі із земляком — молодим художником Іваном Сошенком, який, у свою чергу, познайомив Шевченка із видатними майстрами пензля Олексієм Венеціановим і Карлом Брюлловим. Останній намалював портрет знаменитого російського поета Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, а за виручені кошти звільнили талановитого юнака з неволі. Хіба що за радянських часів не уточнювали, що лотерею проводили серед членів царської родини.  

Випущене у прокат 1967 року «Весілля у Малинівці» досі радує глядачів. Отож не дивно, що майже у всіх областях України аргументовано переконують, що кінокомедія відображає події історії їхніх Малинівок. Однак складно сказати, якої саме, бо, наприклад, навіть на одній лише Житомирщині аж чотири населені пункти з такою назвою: на Брусилівщині, Новоград-Волинщині, Черняхівщині та Малинщині. Не кажу вже про однойменні хутори, що до сумнозвісного укрупнення сіл існували майже в усіх районах.  

Болгарія, Польща, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Італія, Франція, Росія, Туреччина — в усіх цих країнах побував за 33 роки народний хор «Калина» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. А в деяких і по кілька разів. І скрізь слухачі вітали їхню появу на сцені оваціями. Тому що виконавський рівень калинян вражає. А вони своїми успіхами завдячують засновнику й незмінному художньому керівникові хору Григорію Левченку. 

Робота з прозою розбещує режисерів. Вони починають зухвало ставитися й до драматургії. У режисерському доробку Людмили Скрипки, художнього керівника Чернівецького академічного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, чимало прикладів успішної адаптації прози до сцени. Згадати хоча б «Солодку Дарусю» за творами Марії Матіос. Але навряд чи Луїджі Лунарі, італійський драматург зі світовою славою, ображатиметься на заслужену артистку України Людмилу Скрипку за вільне трактування деяких образів своєї п’єси «Інцидент». Приміром, коли миле студентське молоде подружжя, почувши слово «гроші», вмить перетворюється на дует жриць кохання, що з першого разу опановують круті рольові ігри, одна з яких — «доїти багатіїв». Особливо  відзначилася «Наташа», з блискучим гротеском зіграна актором Григорієм Руденком-Краєвським. 

У  Музеї волинської книги, що в Луцькому замку, екскурсовод торкнулася тисячолітньої історії древнього Лучеська. Один із п’яти гостей зі США, для яких і проводилася екскурсія, раптом щось запитав перекладача. Той вибачився і зупинив екскурсовода:
— Наш гість поцікавився: чи не помилилися ви, коли сказали про те, що замок має тисячолітню історію?
 — Ні, не помилилася. Адже у 1085 році, коли Лучеськ уперше згаданий в Іпатіївському літописі, він уже був укріпленим містом. А чому, перепрошую, у нашого гостя виникло таке запитання?