На тлі гучних заяв про те, що людство входить в епоху дефіциту прісної води, і що саме вода, а не газ і нафта, може стати причиною війн на планеті в найближчі кілька десятиліть, звичайнісінький водяний кран у міській квартирі видається неабияким благом цивілізації, а заодно і предметом суперечки — пити чи не пити з-під нього воду.

«Той факт, що в Україні фірми з реалізації фасованої артезіанської води успішно розвиваються останні два десятиліття, свідчить, що люди розуміють, що таке якісна вода, і готові за неї платити», — підкреслив в інтерв’ю «УК» Володимир Кобилянський — фахівець у сфері новітніх технологій водопідготовки та контролю якості води, керівник харківського Науково-дослідного центру водопостачання та якості води. 

Майстер декоративно-ужиткового мистецтва — запорізька художниця Лариса Булигіна, яка спеціалізується на підлаковому  розписі у живописній та графічній техніках, віднедавна відкрила для себе японське мистецтво живопису пелюстками — ошибана. Цей різновид художньої творчості  народився у східній країні понад шість століть тому. Тоді разом із мистецтвом каліграфії та володіння мечем він був обов’язковим у формуванні  досконалої особистості воїна-самурая. В наш час японська ошибана набула неабиякої популярності в Європі.  

Прочитавши на одному з київських інтернет-сайтів замітку із заголовком «Найздоровіші українці живуть в Черкасах», я зрадів і, можна сказати, відчув гордість за рідну область. Проте чомусь непокоїло запитання: хто ж ці українці та скільки їх? 

«Хто полюбить книгу, той далеко піде у своєму розвитку. Книга рятує душу від здерев’яніння», – писав Кобзар. На Полтавщині люблять читати, а видавництва області щороку випускають у світ понад 200 найменувань книжок різної тематики. Цьому сприяє обласна програма розвитку інформаційної сфери, книговидання та книгорозповсюдження, один із напрямків якої – випуск соціально значущих видань полтавських авторів та поповнення фондів місцевих бібліотек книжками видавництвах області.  

Справді, в ній навіть дорослому хоч на мить закортить сісти за парту. Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, яку  взимку цього року ввели в експлуатацію в селищі міського типу Томашпіль, належить до нового покоління освітніх закладів не лише за своїм технічним забезпеченням.  Будували її довгих 20 років, витративши з державного бюджету 22 млн грн. Власне, в 2010 році з держбюджету було виділено 6,3 млн грн, у 2011-му — майже 9 млн грн. Тобто активно будівництво велося саме протягом останніх років.  

«Встати! Суд іде!»  Почувши ці слова, починаєш хвилюватися: яким  буде вирок? Мимоволі забуваєш, що все відбувається у знімальному павільйоні, а присутні в залі — учасники програми «Сімейний суд», яку вже кілька років з успіхом демонструють на телеканалі «Інтер».
Всі справи, які розглядаються на телесуді, стосуються сімейного права. Розподіл майна, розірвання шлюбу, опіка над дітьми, проблеми спадщини — ці правові колізії несуть корисну інформацію для глядача, що не володіє юридичними термінами і не знає своїх прав. 

Його творцем став Одеський електротехнічний інститут зв’язку,  який після повернення з евакуації розширив  свою діяльність. Зокрема, 1946 року тут  було започатковано  новий напрямок роботи — телебачення, створено відповідну кафедру. Саме її співробітники 1950 року запропонували дирекції закладу побудувати самотужки дослідно-експериментальний телецентр. Ініціатива була схвалена, а очолив розробки й будівництво  директор інституту І. П. Пишкін.  

За традицією відкривали його аксакали сезонів, такі як  Лілія Пустовіт, яка за п’ятнадцять років не пропустила жодного показу.  Символічно, що поряд з маститими цього разу одними з перших на подіум вийшли талановиті молоді дизайнери.
А початківці, зазвичай,  розпочинають з класики. Як-от Юлія Поліщук, що включила до своєї колекції приталені трикотажні сукні  переважно чорного кольору з невеликим вкрапленням сірого. 

Зустріч з Юрієм Євгеновичем довго не складалася — заважали ті чи ті обставини. Та коли випало брати участь у черговому письменницькому з’їзді, що проходив у столичному Будинку художника, відразу ж  скористалися нагодою. Зайнявши столик у тамтешньому затишному  кафе і замовивши каву, відчули: це саме те місце, де ніхто не заважатиме і де навіть атмосфера налаштовує на розмову.  

Урок математики у другокласників полтавської школи № 24 минув швидко. Навіть після дзвінка діти не поспішали на перерву, а залишалися в класі, оскільки не висиділи 45 хвилин за партою, а впродовж усього уроку перебували в русі: ходили босоніж по дерев’яних килимках, клали на голови мішечки із сіллю, стояли за партами-конторками, виконували вправи для очей, здійснювали інші маніпуляції, через кожні 10 хвилин змінюючи позу.