Не так давно була дуже популярною пісня про те, що на Марсі будуть яблуні цвісти. На жаль, життя повернулося так, що не висадили їх не лише на далекій планеті, але й вирубали або занедбали в багатьох районах України . Тому в магазинах і на базарах — засилля імпортної плодоовочевої продукції. Споживання плодів і ягід у нас різко впало — до 30-38 кілограмів на одну особу в рік (30-45% раціональної норми). Що ж далі? Як зупинити кризу?  

Батьки та діти — вічна і світотворча тема, особливо коли це сім’я художників. Володимир та Неллі Ісупови приїхали 55 років тому із Сибіру та Ставропілля навчатися в Одесу, а відбулися як митці в Києві. Нині в їхній родині — розмаїття напрямків сучасного мистецтва: графіка, барельєф, скульптура. За версіями відомих журналів старшого сина Сергія, котрий живе в США, називають серед найкращих керамістів світу, молодшого Іллю — з-поміж 25 найуспішніших художників України. Вартість твору з набутку Ісупових — від 500 до кількох десятків тисяч доларів.  

Нещодавно сходили з подругою на комедійну виставу в один із столичних театрів. Зал був переповнений. На порожню поки що сцену з цікавістю поглядали і завзяті театрали, для яких кожна нова постановка — неначе ковток свіжого повітря в задусі сірої буденності, і молодь. Причому кількість юнаків та дівчаток «середнього студентського віку», які зручно влаштовувалися в оксамитових кріслах, була такою значною, що ми з подругою щиро зраділи. «А кажуть, молодь зовсім не розвивається, — захоплено прошепотіла мені подруга, — що її цікавить тільки арт-хаус і сучасний живопис»…  

Влада повинна забезпечувати рівні умови та можливості для всіх громадян України, незалежно від їхньої релігійної приналежності, аби перед людьми не поставали перешкоди для задоволення духовних потреб. Ці слова Президента Віктора Януковича стали лейтмотивом традиційної щорічної зустрічі із керівниками церков та релігійних організацій.

Він вважає неприпустимим порушення принципу рівності в питанні реалізації прав і можливостей віруючих різних конфесій. Тому запропонував керівникам церков і релігійних організацій проводити такі зустрічі двічі на рік.

«Ми робимо велику справу — фактично єднаємо країну», — так Президент говорив про спільну відповідальність за стан справ у країні. 

Торік у лютому, коли тільки-но запрацював закон про єдиний соціальний внесок, «Урядовий кур’єр» на своїх сторінках порушував питання про те, що хворіти для українців стало значно складніше («На лікарняний — краще з понеділка?», «УК» від 25 лютого 2011 року). Пригадую, як знайома вчителька тоді розповідала мені, що директор школи просив її та колег у приватному порядку, якщо вже вирішили піти на лікарняний, робити це краще з понеділка — аби бухгалтерії було легше рахувати дні непрацездатності. А ще він наголошував, що хворіти краще не довше за один тиждень.  

Сумна статистика свідчить: дедалі більше студентів українських вишів планують навчатися за кордоном з тим, щоб уже не повертатися  на Батьківщину. Зокрема стрімко зросла кількість молодих людей, які пов’язують своє студентське життя з польськими вишами, особливо після  того, як ця країна ввійшла до ЄС. Одночасно всі, хто мали бодай якесь польське коріння,  вхопилися за можливість здобувати освіту на історичній батьківщині як за останню соломинку. Тож чи  вигідніше здобувати освіту за кордоном? Не все так просто і однозначно. Спробуймо проаналізувати.   

«Той, хто знає іншу культуру добре, знає свою ще краще», — впевнений Олег Соколовський з Тернополя. Його зацікавленням, захопленням стали матеріальні та духовні цінності індіанців. Все почалося ще в дитинстві. Якось, відпочиваючи в Євпаторії, батько запропонував йому подивитися в місцевому кінотеатрі стрічку «Вірна Рука — друг індіанців». На хлопця картина справила велике враження, захотілося більше дізнатися про ці племена. Радянський кінопрокат у ті роки активно демонстрував фільми про «червоношкірих». Олег переглядав їх охоче. Але літератури (і художньої, і документальної) про індіанців у колишньому Союзі видавали мало. У Польщі цим переймалися більше. Тож вивчив польську мову, аби більше почерпнути знань про цю культуру.  

На тлі гучних заяв про те, що людство входить в епоху дефіциту прісної води, і що саме вода, а не газ і нафта, може стати причиною війн на планеті в найближчі кілька десятиліть, звичайнісінький водяний кран у міській квартирі видається неабияким благом цивілізації, а заодно і предметом суперечки — пити чи не пити з-під нього воду.

«Той факт, що в Україні фірми з реалізації фасованої артезіанської води успішно розвиваються останні два десятиліття, свідчить, що люди розуміють, що таке якісна вода, і готові за неї платити», — підкреслив в інтерв’ю «УК» Володимир Кобилянський — фахівець у сфері новітніх технологій водопідготовки та контролю якості води, керівник харківського Науково-дослідного центру водопостачання та якості води. 

Майстер декоративно-ужиткового мистецтва — запорізька художниця Лариса Булигіна, яка спеціалізується на підлаковому  розписі у живописній та графічній техніках, віднедавна відкрила для себе японське мистецтво живопису пелюстками — ошибана. Цей різновид художньої творчості  народився у східній країні понад шість століть тому. Тоді разом із мистецтвом каліграфії та володіння мечем він був обов’язковим у формуванні  досконалої особистості воїна-самурая. В наш час японська ошибана набула неабиякої популярності в Європі.  

Прочитавши на одному з київських інтернет-сайтів замітку із заголовком «Найздоровіші українці живуть в Черкасах», я зрадів і, можна сказати, відчув гордість за рідну область. Проте чомусь непокоїло запитання: хто ж ці українці та скільки їх?