Є в Києві місце, де діти можуть робити все, що хочуть. Дорослі їх не стримують. Навпаки — стимулюють і заохочують, розвивають ініціативу. При цьому долучитись до захоплення столичних школярів, позмагатися з ними можуть діти з найвіддаленіших сіл. Тут учать самовираженню, дарують радість творчості, а отже, і щастя. Більшість з тих, хто переступив цей поріг, йдуть обраним шляхом усе життя. І примножують найбільше багатство держави — інтелектуальний потенціал. Диригує цим процесом Володимир Вербицький, який двадцять років тому очолив Національний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді. Сьогодні він — гість «Урядового кур’єра».

Упродовж останніх чотирьох років справжня зима починалася в лютому. Особливо дошкульним виявився лютий цьогоріч. Не обійшлося без людських жертв на теренах України і Європи, завдано великої шкоди електромережам. Ослабли люті морози, як і прогнозували офіційні та народні синоптики, на Стрітення Господнє. 
Зазвичай, березневі прикмети дуже мінливі. Але похолодання спостерігаються лише вночі, щодень сонце пригріває доволі відчутніше. «Марець — ярець: удень плющить, а вночі тріщить», — каже народна мудрість. Інша стверджує: «Бог Ярило бере зиму на вила». 

Майже тридцять років поспіль маленька ливарна фабрика в Чикаго отримує найважливіше замовлення з Лос-Анджелеса: відлити статуетки лицаря, встановленого на бобіну з кіноплівкою. Спершу розплавлену суміш олова та свинцю наливають у форму, затим — шліфування та гальванічне покриття. На кожну фігурку послідовно наносять шар міді, нікелю, срібла і зрештою 24-каратний шар золота. Та найбільша проблема — очі.  

Перші авторські ляльки я побачила п’ятирічною. Їх зробила для мене моя бабуся, яка мешкала в невеличкому селі на Харківщині. Ці ляльки, зі звичайних кукурудзяних качанів, були схожі на казкових принцес — із золотим, рудим, багряно-червоним волоссям. Їм можна було заплітати коси, робити вишукані зачіски. А ще бабуся створила стадо корів — з величезних пузатих огірків. Для мене вони були живими, справжніми — жовті, бурі, рябі, кожна зі своїм  характером і настроєм.  

Не впевнена на 99,9 відсотка, що хтось згадає про Клару Цеткін сьогодні, на шостий день Масляної, а не лише пізніше, з приводу 8 Березня, коли прекрасна половина України начебто має завдячувати цій революціонерці за присвячений їй день. Та, як з’ясовується, за кордонами не «прокрустового ложа», а наших пересічних уявлень про Масляну, обмежених колом масного смачнющого млинця і розваг переважно в суботу й неділю, українському жіноцтву бути в чомусь зобов’язаними мітингувальниці за їхні права в міжнародному масштабі аж ніяк не випадає. Адже якщо інша Клара украла в якогось Карла тільки корали, то Клара Цеткін...   

Ця людина схожа на велику дитину. Можливо, його безпосередність і відкритість — наслідок особливого способу життя, де головне місце посідають мультфільми. Вигадуючи сюжети для дитячого кіно, він на годину і сам стає юним глядачем. Тому дитяча аудиторія з легкістю приймає його за свого, він розмовляє з ними зрозумілою їм мовою, тримається на рівних. Розмова про мультики і не тільки відбулася в день приїзду Володимира Тарасова до Миколаєва.  

 Майже тисячу років тому подорожні йшли до Чернігова, який був центром об’єднання слов’янських племен сіверян, тією ж київською дорогою, якою нині мчать автівки. Минувши браму, піднімалися на Дитинець, укріплений ровом, валом та дерев’яними стінами, і зразу  завмирали, затамувавши подих, перед пишним княжим палацом, єпископським двором та предивними як на той час обрисами храму Спаса. Тоді, напевно, на Дитинці не було таких велетенських старих дерев, як тепер. А нині треба ступити в їх затінок і пройти вперед, доки сяйнуть хрестами вежі літописного собору, вперше згаданого в «Повісті минулих літ» 1036 року.

Злегка проводжу рукою по білосніжній стіні й відчуваю зашпори в пальцях: родовід чернігівських князів іде з глибини століть, а Спаський собор заклав внук ключниці Малуші і князя Святослава, син князя Володимира, котрий хрестив Русь, і полоцької княжни Рогнеди — перший літописний князь Чернігова хоробрий воїн Мстислав Володимирович, брат Ярослава Мудрого. Можливо, саме тут, де я торкаюся стіни, лишився невидимий відбиток його долоні…

Про що мріє більшість молодих подружніх пар? Насамперед мати здорових, розумних і вродливих дітей. Створення у 1993 році Прикарпатського центру репродукції людини МОЗ України як філіалу Українського державного центру діагностики і реабілітації репродуктивної функції людини багатьом з них вселило надію. Новий медичний заклад, який через два роки став юридичною особою, з’явився завдяки плідній співпраці з донецькими колегами відомого в країні лікаря і науковця Володимира Босацького. Він і став його першим директором. 1999 р. методом народної будови та за підтримки голови обласної державної адміністрації Михайла Вишиванюка було зведено основний лікувальний корпус центру, який сьогодні очолює та розбудовує син Володимира Михайловича Ярослав Босацький. З ним — наша розмова.  

Сьогодні абсолютна більшість дописів про сучасне українське телебачення — майже тотальна критика того, що пропонують телеканали. Упередженість. Потурання низьким смакам. Засилля гламуру. Безкультур’я. І цей перелік характерних, до речі, негативних рис мовлення можна ще довго продовжувати.  

 Літопис ХІ–ХІІ століття зберіг для нас слова Володимира Мономаха, якими мудрий князь повчав українців: «Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: простий чи знатний, чи посол; якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною…»

Варто завважити, що в умовах глобалізації провідною світовою тенденцією є максимальна увага до збереження розмаїття культур, щоб світ і надалі нас радував духовним багатством різних народів. Україна поки що стоїть тільки на порозі цієї тенденції і добре, що люди починають розуміти важливість збереження національних традицій, які є частиною світової цивілізації.