П’ять пріоритетних напрямів подальшого реформування освітянської галузі в Україні представлено у презентованому Міністерством освіти і науки звіті. Документ, який називається «Дослідження сфери освіти в Україні: до більшої результативності, справедливості та ефективності», обговорили за участі освітніх експертів, керівництва профільного відомства та фахівців Світового банку.

За часів Російської імперії й СРСР українцям старанно втокмачували у голови, що росіяни — братній нам народ, а шляхетська Польща й Османська Туреччина — одвічні наші вороги. Натомість життя Міхала Чайковського засвідчує, що Україна має за прикладом інших держав насамперед дбати про власні інтереси, бо між долею холопа у польського пана і кріпака у великоруського «баріна» — жодної істотної різниці. 

На сучасних дітлахів, які, мовляв, мало читають книжок і забули дорогу до бібліотек, не нарікають нині дорослі тільки тоді, коли й самі надовго зависли у соціальних мережах. Проблема справді є. Але існує чимало прикладів роботи вітчизняних бібліотек, які переконливо спростовують ці зітхання. 

Творчість фольклорного гурту «Дивина» має очевидну феноменальну особливість. Адже колектив виконавців із переважно російськомовного Донецька робить величезний внесок у збереження саме українських народних пісень. Донеччанки популяризують унікальні пісенні зразки вітчизняного фольклору, збережені й записані не тільки на Донбасі, а навіть у Росії, де здавна живе чимало українців. Виконавці роблять це навіть після того, як залишили рідний Донецьк у 2014 році. Про це і розповідають нашим читачам виконавиці Юлія КУЛІНЕНКО та Світлана МЕДВЕДЄВА.   

Коли понад рік тому  в департаменті комунікацій та інформаційної політики Сумської міськради ініціювали проведення першого власного книжкового форуму, знаходилися скептики, які пророкували йому невтішний фінал. Мовляв, Суми — це Суми, а не Київ, Львів чи Харків, де зовсім інше, значно активніше літературне життя. Але їхні прогнози не справдилися, бо рівно через рік на поклик книжки відгукнулися її численні шанувальники не тільки із Сум, а з усієї області. Та й розмаїття представленої продукції приємно вражало.

Усі люблять дарунки, особливо малеча. Подільські діти з цієї осені мають змогу насолоджуватися виставами театру ляльок у глядацькій залі, яка сама нагадує казку. Неймовірними називають можливості нової сцени актори, а новосілля творчого дому — подією державного масштабу. І це справді так. Україна прийме Міжнародний фестиваль театрів «Подільська лялька» не лише з гордістю за свої таланти, а й за умови, в яких сіють добре й вічне.

Операція «Френтік», яку американці називають Frantic Joe («Шалений Джо»), тривалий час була засекречена. До 1990-х про неї не розповідали навіть слухачам військових академій. Хоч на Полтавщині ще живі були учасники тих подій, на центральному ринку Полтави можна було побачити ключі й авіаприлади з американськими логотипами. А в одному селі під Полтавою бухгалтером працювала темношкіра жінка, якій мати розповідала, що її батько — американський льотчик.

Як відомо, доросла творча людина – це дитина, яка вижила. Коли маленький хлопчик чи дівчинка на запитання: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» відповідає – «Художником», їх батьки тільки поблажливо посміхаються. Переросте, думають вони. Коли вже підліток заявляє про свій намір присвятити життя творчості, батьки ведуть з ним переговори про вступ, наприклад, на юриста або економіста. А все чому? Тому, що вони не бачать перспектив у професіях художника, скульптора або дизайнера. І, на жаль, у чомусь батьки мають рацію – на пострадянському просторі дійсно потрібно докласти титанічних зусиль, щоб досягти успіху в творчій сфері. 

Матінка-природа розпорядилася укласти кристали в різноманітні творіння. Серед них кристали солі у сталактитових печерах, льодяні — в сніжинках, окаменілі — в скелетах коралів, білкові — у сплетіннях павутини, а також рідкі кристали оболонок людських нервових клітин, навіть кожна піщинка на пляжі — також кристал. Робота науковців полягає у визначенні, поясненні та змозі відтворити те, що зробила природа, задля поліпшення людського життя. Так само, як скульптор ретельно відтворює певний образ, вкладаючи у статую частинку свого унікального творчого потенціалу для досягнення еталона краси і загального задоволення, так і матеріалознавці створюють за законами природи нові матеріали, що мають своєрідну красу у повсякденному житті, яку треба не тільки побачити, а й відтворити як дещо нове та корисне.

Що робити зі спадком українського радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи сприйняти? Яке його місце в новітній українській ідентичності? Чи можлива його «декомунізація»? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націоналізму, а український авангард — як суто естетичну систему, виносячи за дужки їхній політичний зміст? На ці питання немає простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо них неповна без комплексного висвітлення феномена кіно 1920-х. На цьому під час відкриття Музею кіно в столичному Довженко-Центрі наголосив його генеральний директор Іван Козленко.