Через воєнну агресію рф виші Луганщини змушені були тимчасово прописатися в Рівному, Дніпрі, Полтаві, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському Хмельницької області та Івано-Франківську.
«Кожен із чотирьох вишів нашої області, — розповідає  начальник Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай, — відновив навчальний процес. Хтось зробив це раніше, хтось пізніше, але студенти нині продовжують навчання. І дипломи вони отримають вчасно».

Цими днями в Україні пам’ятна дата — 78-мі роковини депортації з Криму кримськотатарського народу на фоні повномасштабної війни, розв’язаної в Україні російською федерацією, — спадкоємицею злочинного радянського режиму.
Цього дня слова «Никогда снова!», «Ніколи знову!», «Never again!» звучать як гірке глузування з уроків Другої світової війни, бо знову стали реальністю нацизм і геноцид, вбивства та насильство, депортації та викрадення дітей і дорослих за одну лише належність до України.

У надскладний для країни час мільйони українців вимушено залишили домівки. Багато з них опинилися за кордоном, де знайшли собі не лише прихисток, а й роботу. Відтік величезної армії працівників з України створює загрози, з якими може зіткнутися вітчизняна економіка після закінчення війни, коли особливо потребуватиме кваліфікованих кадрів. Тим часом очевидна потреба пришвидшеного розвитку економіки. Саме такий сценарій забезпечить нашій країні гідне існування в європейському співтоваристві.

Цей вірш Леся Українка написала 1896-го, після того, як у 1894—1895 роках у додатку до так званого емського указу з’явилися статті, що заборонили все українське. Імперія (Волинь тоді входила до складу Австро-Угорщини) боялася  не лише українських книжок чи театральних вистав, а й розмовного українського слова. Відчайдушний крик слабкої фізично, але неймовірно сильної духом жінки вилився у полум’яні рядки. То був заклик до боротьби українців за національне та соціальне визволення з-під імперського гніту. Слово — єдина зброя нашої славної землячки,  і вона скористалася нею сповна.

Три тижні під обстрілами у Маріуполі — це пекло, яке ще недавно здавалося неможливим у ХХІ столітті. Проте це сталося: люди виживали без світла, газу, води та будь-якого зв’язку зі світом. Безліч моторошних емоцій і жахів, втрат, морального і фізичного болю. Усе пережите і бачене на власні очі моя 18-річна знайома, яка донедавна опановувала фах журналіста у Маріупольському державному університеті, ретельно записувала. Щоправда, частину записів довелося знищити перед проходженням російських блокпостів дорогою із заблокованого міста.

Ще до початку російського вторгнення в Україну, яке призвело до масового виїзду за кордон мільйонів біженців, українці були серед представників десяти найбільш експлуатованих націй у світі. Фахівці передбачають, що масове прибуття за кордон з України переважно жінок і дітей, які дуже швидко залишили домівки і, як правило, не мають достатніх фінансів для проживання, закордонних знайомих, не знають іноземної мови, призведе до стрімкого зростання кількості жертв торгівлі людьми.

В умовах збройного нападу рф на Україну, що супроводжується килимовими бомбардуваннями токсичною кремлівською пропагандою, зростає вага правдивого слова, яке дедалі частіше виконує функції високоточної зброї. Інша річ, що вітчизняна інформаційна безпека зазнає істотних втрат: на тимчасово окупованих територіях ЗМІ припиняють роботу, а журналісти одними з перших відчувають підвищену увагу рашистів.

 Нарешті випав довгоочікуваний дощ. Кажуть, що він у дорогу — добра прикмета. У гостинному поліському селищі Степань на Рівненщині вона справдилася. Директорка санаторію «Горинь» Лариса Шишковська зустрічає на вході. І одразу до діла. Від початку березня цей профспілковий заклад гостинно відчинив двері для тих, хто втікав від війни. Пані Лариса навіть не думала, що буде завтра. Вона ж бо мала обігріти й нагодувати людей сьогодні, тож одразу викликала на роботу кочегара й кухарів.

 Уже третій місяць поспіль культурно-історичний центр «Совине гніздо» в Ужгороді виконує гуманітарну місію — надає послуги внутрішньо переміщеним особам, які прибувають у місто. За цей час пункт допомоги зарекомендував себе як своєрідний хаб, де приймають утікачів від жахіть війни.

Можна, звісно, довго розмірковувати, які царини в сучасній світобудові поза політикою. Та насправді розуміємо, що будь-який міжнародний майданчик — це шанс не те що говорити — кричати правду про війну, рашизм і його загрозу світові.
З останнім акордом пісні «Стефанія» у фіналі конкурсу соліст гурту Олег Псюк звернувся до світу із закликом негайно  допомогти визволити захисників Маріуполя, які,  перебуваючи  в оточенні російських окупантів на заводі «Азовсталь», демонструють  не бачений досі героїзм.