Серед потужної індустрії, що дісталася незалежній Україні у спадок від УРСР, була нафтопереробна і нафтохімічна промисловість, яку створено, по суті, на порожньому місці. У 1965—1985 роках вона швидко розвивалася та досягла значних обсягів виробництва. У той час були побудовані одні з найбільших у СРСР та Європі Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи (НПЗ), Дніпропетровський і два білоцерківських шинних заводи, Лисичанський, Сумський і Білоцерківський заводи гумотехнічних виробів, Кременчуцький і Стаханівський заводи технічного вуглецю, Чернівецький, Стрийський і Горлівський заводи гумового взуття, Білоцерківські заводи азбестотехнічних виробів та механічний. Реконструйовані із збільшенням потужності НПЗ в Надвірній, Львові, Дрогобичі, Одесі, Херсоні, Бердянський дослідний нафтооливний завод, підриємства з виробництва гумотехнічних виробів у Києві, Бердянську, Запоріжжі, Донецьку, Дашавський сажевий завод тощо.
Суспільство
Винесене у заголовок незвичне слово походить від іншого, більш знайомого українцям — «бидло». Так у сільській місцевості ще й донині подекуди називають худобу. Цим же словом під час перебування українських земель у складі Польщі наші західні сусіди іноді називали і людей. Причому незалежно від національної приналежності. Називали за те, що своєю поведінкою іноді уподоблювалися худобі. Наприклад, у шинку «перенедопивалися» горілкою. Тобто випивали її менше, ніж хотіли, але більше, ніж могли. З усіма можливими вихідними наслідками. Та сучасний світ безперервно розвивається. А з ним — і бидло. Правильніше, назване від цього слова явище. Бидлянство нині різнопланове, різнобарвне, різнолике і різноманітне, як видове багатство тропіків.
Зазвичай відеоконференції в урядовому Комунікативному центрі відбуваються у форматі, який нагадує нараду: представники міністерств окреслюють регіонам позицію відомства щодо нагальних питань розвитку країни та відповідають на запитання за темою. Але останнє спілкування чиновників з регіонами пройшло трохи інакше (і це не може не радувати) — до розмови в урядовий центр запросили експерта, який представляє групу активістів (Реанімаційний пакет реформ), що об’єдналися задля пришвидшення реформування України і критикують владу, якщо її реформаторські пропозиції несуть хоч якусь загрозу для громадян чи бізнесу.
Методист інформаційно-методичного центру управління освіти і науки Сумської міськради Ірина Нікітіна за фахом історик. Каже так: в усі часи, починаючи від Київської Русі, відданість і любов до рідної землі вважали першоосновою. Перекидаючи умовний місток у сьогодення, фахівець твердо переконана, що нинішня освітянська система міста успішно продовжує традицію. І насамперед після здобуття Україною незалежності.
Історія Ануша, вихідця із далекої Індії, прозаїчна. Приїхав молодий індус навчатися до Києва. І закохався в Україну з першого погляду. Припали до душі відкритість і щирість українців. І хоч за тридев’ять земель на його повернення чекали рідні, спокійну і мирну країну не знайшов сил покинути. Тут одружився, народилося троє його діточок. Вони себе вважають щирими українцями.
Вона пролилася на грунтову дорогу поблизу сіл Чумаки та Новокатеринівка у Старобешівському районі на Донеччині — алюмінієва кров із серця-двигуна підбитого нашого бронетранспортера. І не втанула в землю, як людська: затверділа, немов вулканічна магма, перед тим вплавивши в себе чийсь шолом і штик-ніж. Від власників цих речей, якщо вони не встигли вибратися з того палаючого БТРа, за такої високої температури не лишилося майже нічого…
Так колись казала моя покійна бабуся, коли йшлося про людей, які переймаються виключно власними клопотами і питаннями. Тобто їм байдуже, чим і як живе громада, сусіди, знайомі. Навіть одного разу, коли в нашому селі загорілася комора і всі селяни прибігли посеред ночі з відрами гасити полум’я, знайшлися гапки, які «не почули» шуму-гамору, а спокійнісінько спали до самісінького ранку. Життя плине, минають роки, а гапки як були, так і залишаються. Звісно, в інших варіантах, формах і вимірах, але суть незмінна. Особливо зримо і випукло помічаєш їх сьогодні, в цей важкий і драматичний для всіх нас час. Коли на сході вирує війна, гинуть співвітчизники, дедалі більше з’являється нових горбиків на кладовищах в усіх куточках України.
У вас ще немає висотки у дворі? Замість дитячого майданчика, скверика, улюблених з юності лип-тополь-кленів? Буде! Принаймні — у киян, яким подібні «радощі» передбачає «новий» Генеральний план-2025. Чому «новий» у лапках? Бо ідею створення та ухвалення такого плану пробивали ще таваріщі Черновецький і Попов — попередники нинішнього столичного міського голови і одночасно глави Київської міської державної адміністрації Віталія Кличка. Київ має Генеральний план, чинний до 2020 року. Чим же він не влаштовував «молоду команду» Черновецького, «досвідчену» команду Попова? А тим, що у чинний план на догоду забудовникам було внесено (абсолютно незаконно) чимало змін, які й призвели до скорочення зеленої зони столиці на третину. А також до скандалів навколо новобудов, до різких заяв від ЮНЕСКО з приводу небезпек для об’єктів світової культурної спадщини, до спотворення київських краєвидів…
В Україні розпочався процес очищення влади, названий люстрацією. Коли країни посткомуністичної Східної Європи переживали подібні процеси, їхню болючість для суспільства визнали очевидним фактом. Про те, як це відбувалося в Європі, нам розповідає фахівець у галузі філософії права, доктор юридичних наук Тетяна Занфірова.
Софійці всього сім років, але мислить і діє вона абсолютно по-дорослому. Вона, молодша донька моїх знайомих із горопашної Горлівки — міста під контролем самопроголошеної «ДНР», почала писати традиційний лист Дідові Морозу ще у жовтні. Свої дії дівчинка пояснювала цілком логічно. По-перше, каже вона, оскільки пошта працює кепсько, важливе послання може застряти в дорозі. По-друге, Дід Мороз також повинен встигнути завчасно доставити подарунки через блокпости, на яких «фільтрують» усіх приїжджих та їхній вантаж. А по-третє… Одне слово, дитинча аж обурилося, що мама дивується такій поспішності. «Ти як маленька! — враз нахмурила вона брови. — А раптом бомба влучить у наш будинок і я не встигну написати й відправити цей лист?»
Рівно рік тому, захищаючи свій європейський вибір, на столичний Майдан вийшли люди. Одним із його головних здобутків стало формування активної громадянської позиції. Й хоч водночас країна отримала найбільшу біду сьогодення — фактичну агресію Росії, люди усвідомили: те, як ми житимемо завтра, залежить від кожного з нас.
Наші воїни, які вирушають в зону бойових дій АТО, у своїх серцях надовго збережуть пам’ять про теплу зустріч перед важливим бойовим завданням.