Спека, що душить нині нашу землю, так чи так діє абсолютно на все живе. Зокрема й на тварин, яких ми зазвичай у буденному житті не помічаємо, проте зникнення яких неминуче призвело б до планетарних розмірів гуманітарної катастрофи. 
Маю на увазі звичайну медоносну бджолу. Адже мед, прополіс, віск, пилок, перга, маточне молочко і навіть личинки воскової молі, що теж йдуть на виготовлення народних ліків, — лише дещиця користі, яку дає людям ця комаха.

Батик, фелтинг, декупаж, бісероплетіння — це лише невеликий перелік неологізмів, які в останні кілька років гармонійно ввійшли в наш лексикон. Як, власне, і запозичене іншомовне хенд-мейд. Звучить по-іноземному загадково і незрозуміло. А приховує у своєму значенні те, чим займалися наші бабусі і прабабусі, і прабабусі прабабусь — виріб ручної роботи. 

Про захоплення, яке переросло у професію, «УК» попросив розповісти одну із затятих хенд-мейдниць Оксану ТРУХАН.

99-й автобус від’їхав від кінцевої зупинки метро «Мінська». Кондуктор поволі пішла по салону, продаючи квитки нечисленним пасажирам. Потім повернулася на своє місце. 

Якщо не вдалася пряма агресія під виглядом «гуманітарного конвою», треба спробувати перемогти хоча б на пропагандистському фронті. Мовляв, люди на Донбасі страждають,  а українська влада не дає змоги сердобольним сусідам  хоч чимось їм допомогти. 

Про аукціон «Митці — воїнам» на підтримку Національної гвардії знаний художник зі Львова Богдан Сорока довідався випадково, тож до Палацу Сапіги приніс  одну із своїх робіт уже перед самим початком аукціону. Втім, не тільки він дізнався про проведення акції незадовго до її початку. 

Благодійний проект спершу задумувався як невеликий аукціон творів мистецтва, аби зібрати кошти на потреби  Нацгвардії, а потім переріс у всеукраїнський рух художників. Одна з організаторів Тетяна Думан розповіла, що вони не зверталися адресно до митців, а орієнтувалися на  рекламу та ще на інтернет-ресурси. 

Для багатьох дніпропетровців останнім часом стала звичною така картина: на вході до супермаркету стоять жіночки з магазинними візочками та надписами «Підтримаємо українську армію!» Вони збирають від небайдужих покупців товари для бійців. А щоб ця допомога не була стихійною, жінки роздають листівки з переліком того, що конче потрібно в зоні АТО. «Насамперед бійці просять привезти їм цигарок. Також потрібні чай-кава, рибні та м’ясні консерви, шоколад, який додає сили, багато трусів, шкарпеток, бо прати на війні ніде, засоби гігієни — зубні щітки, пасти, креми для гоління», — пояснюють Тетяна й Олена з Волонтерського жіночого батальйону Дніпропетровська. 

У Сумах — черговий скандал. Цього разу комунальний. В епіцентрі подій опинилася сім’я Валерія та Олени Харченків. 
Тих самих, чий син Олексій у березні нинішнього року як курсант Нахімовського училища в Севастополі разом із друзями відмовився ставати під російський окупаційний прапор. Натомість хлопці виконали гімн України і залишилися вірними присязі. Нині юнак зі своїми однодумцями навчається в Одеській національній морській академії. Як говорить більшість сумчан, якби не ця остання обставина, то Харченки могли б опинитися за порогом свого помешкання. Причому  на  міфічних і вигаданих підставах, які не мають нічого спільного з чинним законодавством.

У Полтаві на базі 215-ї авіаційної комендатури Повітряних сил Збройних сил України відбувся десятиденний військово-спортивний збір підрозділів «Клубу юних десантників». Участь у зборі взяли близько сотні юних десантників із Полтавщини та інших регіонів України. 

10 років тому, 10 серпня 2004 року, відійшов у вічність Веніамін Сікора. Він не дожив ні до Помаранчевої революції, ні до Революції гідності, але зробив усе, що міг, задля того, щоб вони відбулися. Щоб ствердилася Україна як держава.  

Тележурнал такий був для радянських піонерів — «Хочу все знати». Піонерські роки минули, а звичка хотіти знати — залишилася, та ще й професією розвинулася.
Отож коли друзі повідомили, що на посади звільнених за бардак та дерибан директорів низки національних природних парків оголошено конкурс, цікавість забила фонтаном: а хто ж подався на ці відповідальні (деякі їх інакше цінують і називають хлібними) місця? Хто вибирає достойників? За якими критеріями? Ну і — головне, постмайданне: наскільки народ може бути «в курсі дєла», себто — як забезпечується публічність? Особливо мене «збадьорило» те, що серед пошукачів — двоє добре відомих і мені, і всій профільній громадськості суперзірок природоохорони.