Вугілля. Як багато означає це слово для тих, хто поєднав своє життя з вугільною промисловістю, присвятив себе важкій і мужній шахтарській професії. Ця галузь завжди була і залишається однією з найважливіших базових галузей у паливно-енергетичному комплексі України. Із середовища вугільників вийшло багато видатних гірничих інженерів, талановитих керівників і господарників, державних і громадських діячів. Одним з таких був Микола Сафонович Сургай. 

 Уже тиждень минув, як порозмовляв з колегою, а досі, здається, у душі звучить гарне відлуння того спілкування.
Власне, вона зателефонувала, щоб з’ясувати дрібне виробниче питання. Але розмову — попри те, що людина зайнята! — розпочала не із того, заради чого й робився міжміський дзвінок. А з жарту. Вже не пам’ятаю, про що він був. Але сам початок розмови — щиро зацікавлений, сповнений позитивної енергетики, бажання перекинутися добрим словом із співрозмовником — запам’ятався.
Мимоволі я пригадав ще одного свого колегу — добре знаного у київських журналістських колах Павла Ларіонова. У бутність його очільником власкорівської мережі нашої газети ми періодично отримували від нього листи-завдання. Скажу, досить незвичні за своєю формою. 

Меморіал пам’яті проводить низку жалобних заходів до 80-х роковин Голодомору 1932— 1933 років

У 1683 році Відень взяло в облогу численне турецьке військо. В місті почався голод, епідемії, вирували пожежі, а жителів австрійської столиці охопила паніка. У найскладніший і найдраматичніший момент тривалої облоги Юрій Кульчицький, уродженець села Кульчиці, що неподалік Самбора на Львівщині, взяв на себе відповідальну й небезпечну місію, бо жодному посланцеві не вдалося пробратися до союзницького війська й домовитись про спільний наступ, а для цього був лише один шлях — треба було пройти крізь табір турецького війська. 

Мимоволі дивуєшся, чому за величезної черги ветеранів військової служби на житло їм не пропонували квартири у нині вже зруйнованих житлових багатоповерхівках, що були обов’язковим атрибутом колись секретних населених пунктів при ракетних, танкових, зенітних і т. д. частинах? Зокрема, лише на Житомирщині таких військових містечок налічувалося з десяток. Причому із прокладеними за народний кошт бетонними під’їзними дорогами, щонайменше двома незалежними лініями електропостачання, комплексом закладів соцкультпобуту та іншими благами цивілізації, про які досі лише мріють у багатьох поліських селах.

Відомого артиста театру та кіно, художнього керівника Луганського академічного обласного українського театру Михайла Голубовича напередодні його  70-річчя важко застати на сцені рідного театру. У столиці тривають зйомки нової стрічки «Варіант Марконі», пов’язаної з історією Української Народної Республіки. Там актор  грає  начальника штабу — 88-му роль за свою творчу кар’єру. Не завершено, хоч і тимчасово припинено роботу над кінематографічним образом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у стрічці «Лицар Дикого поля». На луганській сцені успішно йде моновистава «Адель».
І всі ці різнопланові роботи об’єднує спроба зрозуміти природу людських стосунків, заявив в інтерв’ю кореспонденту «Урядового кур’єра» Михайло ГОЛУБОВИЧ.

Зазвичай обираю зручний день та час, аби заплатити за комунальні послуги. Щоби бабусь і дідусів було менше в касі, трохи заздалегідь до «вирішального» 20-го числа місяця. В нинішньому місяці «не влучила», потрапила в самий розпал абонентських платежів у касі, що поряд із домом. У плани не входило простояти у чималій черзі понад годину. Тож вирішила сплатити «комуналку» в банку через дорогу.
Знаю, що банк приймає такі платежі за наявності кредитної або зарплатної картки. Кредитка в мене була, тож проблем не очікувала. Мені пощастило: в касу — жодної людини. Але своєрідну чергу створювала сама касир. Дівчина за віконцем ніяк не реагувала на моє стояння навпроти протягом кількох хвилин. Вона продовжувала свою телефонну розмову, очевидно, із приятелькою. Адже ті тези, що долітали через віконце, не стосувалися банківських послуг і варіантів поліпшення обслуговування клієнтів. 

Напередодні святкування Дня студента «УК» відвідав кілька вишів і поцікавився в українських спудеїв, чим вони живуть і яким бачать своє майбуття. 

Через шість(!) років після трагічної події Заводський районний суд Запоріжжя, де останнім часом розглядалася ця резонансна кримінальна справа, нарешті виніс у ній вирок. Винними, за рішенням суду, наразі визнано  трьох працівників ВАТ «Дніпрогаз». В офіційному повідомленні прес-служби Дніпропетровської обласної прокуратури, представники якої виступали у процесі державними обвинувачами, йдеться про те, що провина «дніпрогазівців» полягає у порушенні правил безпеки при виконанні робіт з підвищеною небезпекою, що заподіяло шкоду здоров’ю потерпілих, спричинило загибель 23 людей та інші тяжкі наслідки.  

Я довго не вірила, що Голодомор був. Хоч професійно вивчала історію протягом років перебудови — з 1986-го по 1991 рік. Навіть тоді про Голодомор нам не розповідали. Такої сторінки в історії КПРС не було, її ідеями залишалися боротьба за колективізацію та індустріалізацію. Тож нас «заточували» проти куркулів і розповідали про розкуркулювання ворогів.

Моє переосмислення історії країни відбулося, коли почула від мами, чому вона народилася в місті Стрий Львівської області. Виявилося, що мамина бабуся на початку 1930-х тікала з Харківщини на Західну Україну разом із дітьми, аби врятувати малих від голоду. Мама тільки тепер тихенько розповідає про ті часи, про те, що дізналася від бабусі та своєї мами. Історія про голод довго була сімейною таємницею. Мама й досі вважає: про Голодомор не можна розмовляти вголос. Ця трагедія — в історії родин, в їхній вічній пам’яті.