У 13 програмах, запропонованих 45 Міжнародним кінофестивалем «Молодість»,  чільне місце посідає конкурс «короткого метра». Зазначу, що переможцем 43-ї «Молодості» став короткометражний студентський фільм з Великобританії «Людська маса». Режисер Габріель Гош отримав гран-прі — статуетку скіфського оленя і 10 тисяч доларів.

Короткометражна програма продемонструвала розмаїття естетик, тем, жанрів. На їх перегляд  запросив брендовий столичний кінотеатр «Кінопанорама». Його директор Наталя Соболєва пояснює:  «Ми співпрацюємо з «Молодістю» з 1993 року. Це велика честь. Ми арт-хаузний кінотеатр, показуємо складне кіно і популяризуємо його». 

Проблема паліативної дитячої допомоги в Україні нині існує наче в іншій системі координат: є життя — складне і суперечливе, і є невиліковно хворі діти, земний шлях яких завершиться через кілька місяців або й днів.

Занурившись у свої будні, ми воліємо їх не помічати. Не маємо часу, бажання, чи просто наші душевні сили не розраховані на такі емоційні потрясіння. З огляду на цей контекст арт-проект «Оскар і Рожева Пані» можна вважати своєрідним холодним душем для всіх нас. 

Талановитий, харизматичний, вдумливий — цей перелік позитивних епітетів можна продовжувати, адже Кирило Карабиць обдарований гарними рисами. Шанований український диригент, який працює з оркестрами світового рівня, дуже відкритий і простий у спілкуванні. Насправді цікавий співрозмовник — з тих людей, які заряджають. Енергії в нього, на щастя, вистачає на все і на всіх. Тільки уявіть: на День Незалежності України Карабиць разом із оркестром I, Culture Orchestra зіграв два концерти — у Національній опері та просто неба на Майдані. До речі, дійство вразило українців високим рівнем, вишуканістю, європейськістю. Потім — турне в Батумі, Сантандері. І знову Київ — концерт на честь творчості батька Кирила, композитора Івана Карабиця, на якому його пісні виконали відомі українські естрадні співаки у супроводі Естрадно-симфонічного оркестру.

Початок жовтня. Міжнародний день музики. Сонечко потроху заходить за обрій, а на вулиці Великій Васильківській, 53/3 розбігається уздовж тротуару червона доріжка. Вона веде до центрального входу Київського національного академічного театру оперети. Це він запрошує шанувальників високого мистецтва на відкриття нового театрального сезону. Таке дійство відбувається на столичному майданчику за цією адресою вже 81 рік поспіль. Жовтневий гала-концерт зриває бурхливі оплески. Та й без них успіх старту засвідчено: у залі аншлаг.

Дві години поєднали позитивні вібрації серцевих ритмів молоді та людей поважного віку. Тут нема місця для чвар, статі чи віросповідання. Всі мовчать, очікують… Лунає музика Йоганна Штрауса, Вольфганга Амадея Моцарта, Франца Легара, Йоганнеса Брамса. Їх яскраво доповнюють номери з мюзиклів та оперет. «Браво!» — лунає і в бік сцени, і в бік ложі, де дають друге життя чарівним нотам музиканти симфонічного оркестру. Під класику високий клас у танці демонструє балетна трупа, кружляючи у французькому канкані та сінг-сінгу. 

Це  дебютна робота режисера Вікторії Трофіменко. Майже рік фільм розвивав свою, так би  мовити, фестивальну кар’єру. Його відібрали одразу на три кінофестивалі класу «А»: в Індії, Китаї та Росії. У Москві він удостоївся «Срібного Святого Георгія» за найкращу жіночу роль, яку зіграла Наталія Половинка, і приз журі кінокритиків. На інших творчих конкурсах у різних країнах ця картина здобула нагороди за найкращі дебют, сценарій, операторську роботу і приз журі.  

 Прикметно, що фільм зняли за романом «Джмелиний мед» шведського письменника Торгні Ліндгрена. Але глядач потрапить не на скандинавські простори, а в українські Карпати, літературні брати Гадар та Улоф матимуть у кіно ймення Станіслав і Войтко. Пані Вікторія вдало адаптувала філософську сагу до наших національних реалій.

Ініціативна група «Кіно Країна», яку створили найбільші  теле- і кіновиробники України, організувала представницьку дискусію на тему: «Чому українські режисери знаходять гроші, але не знаходять глядачів». Цинік у мені відповідає: бо режисерам теж хочеться статусного побуту, а те, що залишається від обов’язкового відкату, йде на фільм — треба ж чимось звітувати. Тим часом у профільному  міністерстві впевнені: відродження українського кіно потребує глядач. 

Український глядач більше не хоче дивитися серіали про російських ментів. Але порушити питання, що вітчизняний кіноринок може запропонувати натомість і чи відповідатиме це очікуванням глядачів, зважилася поки що ініціативна група КіноКраїна, яка організувала публічну дискусію «Створення соціального оптимізму. Які цінності потрібно закладати у фільми й серіали, що знімаються в Україні сьогодні». У дискусії взяли участь представники Держкіно, громадських організацій, провідних телекіновиробників.

Завершився 6-й Одеський міжнародний кінофестиваль. Торішнє побажання провести його у мирній Україні, на жаль, не збулося. І хоч тут не було світових упізнаваних зірок, фестиваль не втратив ні масштабу, ні привабливості. Тим більше, що його аудиторія, за словами президента фестивалю Вікторії Тігіпко, цього року перевищила 120 000 глядачів. А тут і справді було що подивитися і чому здивуватися. 

 «Міна» — не перший художній фільм про війну на Донбасі. Торік було знято з десяток документальних стрічок і дві художні — «Гвардія» і «Полон».

Але нинішня особлива. Попри те, що більшість сцен знімали на сході країни, в ній немає бойових дій, обстрілів і бомбардувань. Донбас тут — не місце, а час дії. А територія, де відбуваються події фільму, — зона нашої свідомості й відповідальності.

До 17 червня цього року Україна, згідно з міжнародними зобов’язаннями, мала б повністю перейти з аналогового наземного мовлення на досконаліше і перспективне цифрове.