КіноТеатр

По обидва боки екрана загальновизнано, що вигляд телеведучого не повинен заважати сприйняттю інформації. Поєднання форми й змісту «луку» в кадрі — творче завдання дизайнера каналу. Він також має професійно розуміти, як телеекран змінює кольори одягу, об’єми та пропорції фігури. Але професіоналізм і тут у дефіциті. Тож небезпідставно в рамках Українського тижня моди було представлено спецпроект телеканалу «1+1» «Fashion у прямому ефірі». 17 телеведучих пройшли подіумом в одязі від українських дизайнерів, блискуче підтриманих ювелірною фірмою «Зарина». 

У ювілейний рік Ольги Кобилянської — 150-річчя від дня народження — Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр, що названий на честь видатної письменниці, відкрив 83-й театральний сезон довгоочікуваною виставою «Земля» за мотивами однойменної повісті. 

Людство в усі часи шукає свого героя, бо завжди прагне до ідеалу. Нам нудно без кумирів. Нам важко без поводирів. Саме тому мистецькі твори, присвячені героям, особливо реальним, які увібрали в себе ознаки часу, привертають увагу і стають популярними. Гадаю, така доля очікує і на кінофільм Анджея Вайди «Валенса. Людина надії». І не тільки в Польщі, бо Лех Валенса без перебільшення став «батьком» нової Європи, яка народилася, звільнившись з-під радянського чобота. Не випадково ця картина висунута Польським інститутом кіномистецтва на «Оскар» у номінації «Краща робота іноземною мовою».

Є старий анекдот. Війна. Німці захопили ліс. Прийшли «наші» і вигнали німців. Німці вигнали «наших» і знову захопили ліс. А потім прийшов лісник і вигнав усіх. До речі, готовий сценарій. Здається, деякі сучасні фільми про війну знімають саме за такою схемою. Утретє Росія висуває на премію «Оскар» фільм про війну. Першим був Микита Михалков зі стрічкою «Стомлені сонцем-2», яка провалилася в прокаті. Естафету прийняв Карен Шахназаров зі своїм «Білим тигром» (тобто танком), кращим слоганом до якого було б «хто не зрозумів — той дурень».  

Навряд чи хтось стане заперечувати, що у Другій світовій війні держави антигітлерівської коаліції перемогли не Німеччину, а нацизм. Не менш очевидно, що в лавах тих, хто воював на боці Гітлера, далеко не всі були нацистами. Отож цілком закономірно, що в нащадків гітлерівських солдат ставлення до минулого двояке — з одного боку, нікуди не дінешся від історичної правди, а  з другого — йдеться про їхніх батьків і матерів. Саме тому трисерійний німецький фільм, який, за версією впливового видання «Шпігель», заслуговує на звання «культурна подія року», дістав влучну назву «Наші матері, наші батьки». З часу його виходу на екрани у квітні цього року кінокартину лише в Німеччині і Австрії  переглянули понад 20 мільйонів глядачів, тимчасом як Польща і Росія відреагували на його появу офіційними протестами, а впливові видання Великобританії  назвали серіал «спробою ревізії історії Третього рейху». 

Режисер Михайло Резнікович відчув актуальність дебютної п’єси Івана Тургенєва «Нахлібник», написаної 1848 року. Як відомо, всі три п’єси письменника царська цензура заборонила. Його твори були лакмусом щодо європейської налаштованості громадянина Російської імперії. «Нахлібника» обрав для бенефісу великий Михайло Щепкін, але вийти на сцену в ролі Кузовкіна йому дозволили лише в 1862 році, коли скасували кріпацтво. До якого викривлення свідомості та стосунків воно призводило, Тургенєв відчув у своїй сім’ї. Його мати пройшла через роки принижень і, коли отримала великий спадок, сама стала зразковим деспотом щодо кріпаків і рідних.  

Це непересічне дійство започатковане у поліському регіоні ще влітку 1991-го. Тоді сама лише спроба зберегти і відроджувати надбання національного фольклору в очах компартійної влади була як певний підкоп під її підвалини. Але всупереч цьому запрошена на сцену народна українська пісня раптом зазвучала з усіма притаманними їй потугою, різноголоссям,  автентичністю. —  Це й організаторам фестивалю, і самодіяльним артистам, і гостям дало змогу ще раз переконатися: «Українська пісня збереглася!» — пригадує один із організаторів тодішньої «Берегині» журналіст Василь Ворон.  

Одразу два луганських академічних театри включили у свої програми твори відомої письменниці Ліни Костенко. «Містерія понівеченої душі» — так група постановників із Херсона на чолі з режисером Сергієм Павлюком позиціонує прем’єру, з якою стартував сезон в українському академічному музично-драматичному театрі. Вистава «Маруся Чурай» створена групою запрошених постановників, які заручилися згодою автора. Її на постановку вистави «Сніг у Флоренції» отримав і головний режисер обласного академічного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук.  

Свого часу канадський мультиплікатор Норман Макларен, один із новаторів мови мультиплікації, змивав із плівки емульсію, шкрябав її, малював на ній пензлем. Причина таких експериментів — Макларен не мав камери. Сьогодні перед митцями-аніматорами широкий діапазон утілення задумів. Якою мірою він різноманітний, можна дізнатися на Міжнародному фестивалі актуальної анімації та медіа-мистецтва «LINOLEUM» (у перекладі — «олійна лінія»), що до 20 жовтня триває у київський галереї «Лавра». До речі, найменували фестиваль на честь одного з мультфільмів Макларена «Горизонтальні лінії» (смуги фарби було вручну нанесено на плівку). В Україну «LINOLEUM» привезли з Росії, де він відбувається вже восьмий рік.

З нагоди 70-ї річниці визволення Полтави і Полтавської області творча група обласної державної телерадіокомпанії «Лтава» створює багатосерійний документальний фільм «Полтавщина 1941—1945: між відступом і визволенням». Перші три серії вже презентували. Про роботу над фільмом «УК» розповідає автор сценарію і постановник Володимир Дряпак. 

На початку жовтня у столичних кінотеатрах «Київ» та «Кінопанорама» розпочне свою роботу Шостий міжнародний кінофестиваль кіно для дітей та юнацтва «Крила», що триватиме протягом року та складатиметься з кількох етапів. Саме в жовтні відбудеться його перший етап, означений організаторами як «Дні кіно Нідерландів». Про ці та інші події розповідає голова оргкомітету фестивалю Юрій Черниш.

Уже сама назва доробку Ігоря Піддубного за сценарієм автора книжки «Харків. Звільнений назавжди» Андрія Парамонова мимохіть налаштовує на проведення паралелі з фільмом Михайла Пташука за романом Володимира Богомолова «Момент истины (В августе 44-го)». Чи свідомо вибрана схожа назва харківськими документалістами, чи це простий збіг, судити важко. Напевно можна сказати лише те, що як художнє полотно великого екрана отримало неоднозначні оцінки глядачів, учасників екранізованих подій, так і фільм харків’ян, за умови його перегляду численною теле- та інтернетаудиторіями, безперечно, викличе вкрай протилежні судження та оцінки. Власне, вже в цьому і є його плюс. Чи буде він єдиним, можна стверджувати, лише переглянувши півторагодинну зафільмовану розповідь авторів про визволення Харкова від гітлерівців у серпні 1943-го…