КіноТеатр

Тема консолідації телевізійного ринку та перетворення його на прибутковий бізнес стала лейтмотивом цьогорічного Kiev Media Week. Медіатиждень розпочався конференцією телевізійних продюсерів та менеджерів, які розмірковували над тим, як зарадити збитковості українського ТБ і які ефективні моделі могли б сприяти його виходу на прибутковий рівень.  На думку телеменеджерів, нині найрейтинговіші українські канали, що виробляють власні шоу, купують прем’єрний світовий продукт, не відбивають своїх витрат і працюють навіть не в нуль, а в мінус. Збитки великих каналів за рік можуть сягати $ 70 мільйонів. 

20 років тому довженківці зняли в Полтаві комедію «Браві хлопці» за участю найвідоміших радянських акторів: Георгія Віцина, Еліни Бистрицької, Любові Соколової, Володимира Етуша, Спартака Мішуліна, Петра Глєбова, Євгена Моргунова, Володимира Коренєва, Людмили Хитяєвої. І хоч фільм режисера Миколи Засєєва-Руденка, що вийшов на екрани в 1993 році, лідером кінопрокату не став, у Полтаві тільки про нього й говорили. А нашому колезі полтавцю Олександрові Брусенському, який тоді служив у Полтавській авіадивізії, на базі якої знімали кіно, навіть пощастило побачити зйомки на власні очі. Він і розповів нашому кореспондентові, як усе було. 

Нещодавно пізно ввечері подорожував по українських телеканалах в надії знайти щось цікаве. Чергове натискання на кнопку — і на екрані молодий кудлатий чоловік з трояндою в зубах підбирається до тітоньки, яка спить. За кілька секунд стало ясно — аби ще раз освідчитися у своєму шаленому коханні. Тітонька набагато старша за нього, і я її впізнаю: це актриса, котра грає головну роль залізного полковника, керівника вигаданої Федеральної експертної служби в російському серіалі «Слід». Бачив кілька епізодів цієї професійно зробленої стандартної тележуйки. Як і в американському серіалі «Касл», жінка-керівниця-ас з двома помічниками розкриває в кожній серії кривавий злочин. 

На острові Лідо в Адріатичному морі ось уже четвертий день відбувається ювілейний 70-й Венеційський кінофестиваль, з яким цього року двічі пов’язане слово «вперше»: воно, зокрема, стосується «Спеціального Гран-прі журі», яке долучиться до традиційного «Золотого лева» за найкращу з 20 стрічок конкурсної програми. Кому дістанеться ця нова нагорода, дізнаємося 7 вересня, коли фестиваль завершиться.

Телевізор, як то часто буває, блимав від активного пошуку в ньому чогось цікавого. Раптом зупинився на новому проекті «Великий пекарський турнір». Відверто кажучи, мене не зацікавила його реклама. Річ у тому, що не належу до цільової аудиторії проекту. Я — швидше дегустатор, аніж кулінар. А випікання взагалі вважаю справою для утаємничених… Тож кулінарні передачі вмикаю хіба що, як кажуть, для тла. А ось українські пекарі зацікавили. Навіть виникло бажання самій занурити руки в тісто. Гадаю, передусім мене захопила естетична й інтелігентна подача програми.  

«Ми його втрачаємо! Сім кубиків ефедрину внутрішньовенно!» Ця фраза стала культовою для багатьох серіалів, головні герої яких — медики. Багато років медицина була таємницею за сімома печатями: лікарі могли врятувати життя, допомогти у критичній ситуації і вважалися кимось на кшталт намісників ангелів-хранителів на землі. Вони знали і вміли те, чого не знали і не вміли всі інші. Пієтет перед людьми в білих халатах у багатьох з нас зберігався  з дитинства. 

Ім’я Віри Холодної відоме практично кожному українцеві чи росіянину. При цьому навряд чи більшість із них назве якийсь фільм за її участі. Нині, на жаль, таких стрічок залишилося тільки п’ять. Одна з причин цього зрозуміла: радянські люди виховувалися в дусі одвертої зневаги до всього, що відбувалося до вікопомного 1917 року. А тодішня «кіношка» взагалі викликала презирство як щось допотопне. Віра Холодна міцно пов’язана з тією «допотопністю». Ніц, все це нам точно не потрібне... Традиція ставитись саме так до раннього російського (а з ним і українського, якого лишилося ще менше) кіно напрочуд стійка. 

У неї, як у справжньої української красуні, є все: стать, неприступність, велич і водночас ажурність та легкість, з якою ця 2700-тонна башта червоно-білим птахом стрімко здіймається у бездонну синяву неба. У неї просто не можна не закохатися. І в 40 вона залишається стрункою і привабливою, напрочуд міцною, по-сучасному досконалою, зі смаком вбраною. Варто лише підвести вгору очі, щоб уважно роздивитися й належно оцінити цей диво—витвір людського розуму і рук. Причім наш, український – не гірший, як з’ясовується, за паризькі, берлінські, московські аналоги, а навпаки, такий, що перевищує відомі світові телевежі за багатьма технічними параметрами. 

Одна з вулиць у передмісті Парижа має ім’я українця Сергія Виноградського, видатного вченого-мікробіолога, автора фундаментальних відкриттів у природознавстві кінця XІX — початку XX століття. Його ім’я також добре знають у Цюріху та загалом у наукових колах світу. Але не на рідній землі. Прислужився випадок. Якось канадський професор Євген Рослицький, українець за походженням, був здивований, що його колега з України не чув про знаменитого земляка, якого сам Луї Пастер запрошував на роботу. Невдовзі київський професор Василь Шендеровський у своїй статті зауважив, що нині на Сергія Виноградського претендують три країни: Франція, Росія і Швейцарія. А що ми? Закрутилося колесо досліджень… А нещодавно помітною подією у наукових колах стала презентація науково-документального телефільму про життєвий шлях ученого (про це «УК» писав у попередніх номерах). Про нього та про творчі аспекти створення стрічки розмовляємо з її автором — вінницьким краєзнавцем Леонідом ФІЛОНОВИМ. 

Ще не народжених немовлят розглядають при УЗД лише лікар, мама  і тато, дізнаючись наперед, з’явиться на світ донечка чи синочок. А як побачити, мов те очікуване дитя, самобутність художнього фільму, коли відзнято тільки якусь його частину, а «носик, ротик, чубчик» постають в оболонці трихвилинного тизера розрізнено й на хвильку? У цю творчу заінтригованість нині посвячується значно більше людей, ніж вище згаданих троє, бо на міжнародних кінофестивалях приживається така програма, як WORK-IN-PROGRESS, куди експерти відбирають фільми ще у процесі виробництва, прогнозуючи перспективу їхніх подальших і фестивальних доль, і прокатних — в інших країнах. У число таких 19-ти, обраних нещодавно в Карлових Варах, потрапив і тизер «Толоки» Михайла Іллєнка, який перед тим презентували в Каннах, опісля — в Одесі. 

Упродовж десяти днів відбувався дев’ятий щорічний Міжнародний фестиваль молодіжних та дитячих театрів «Південні маски». Якщо в попередні роки основні театральні дійства проходили в Миколаєві, цього року географію заходу розширено. Театрали відвідали ще й Одесу, Коблеве та Южне. 

На під'їзді до Запоріжжя обрій затягло сіро-блакитне марево. Мені пощастило: того дня подих численних труб відносило в інший бік. Вітер і сонце не залежать від волі влади, а ось чистота вулиць — її заслуга. І, звісно, майже 700 тисяч жителів, адже це одна із складових культурного буття міста. Яке воно в Запоріжжі?   У вихідні обласний центр пропонує насичену програму. Крім кінотеатрів — цирк, виставки, концерти, музеї: просто неба… і під дахом звичайної п’ятиповерхівки, де розмістили обласний художній музей. Дивно, адже Запоріжжя загалом вирізняється на архітектурній мапі, тут чимало цікавих будівель, бо «ніде в світі під конструктивізм не віддавали цілі міста».