КіноТеатр

Про телевізійну рекламу вже багато сказали, повідали, випалили, процідили, промимрили, пробубоніли, прохрипіли, простогнали, просичали, прошипіли, прогарчали і прогорланили. А ще сопіли, кректали, зойкали, йойкали, верещали, гримали, кричали, репетували, голосили, лементували, надривалися. Втім, дехто на цю теленапасть реагував мовчки, намагаючись притьмом підбігти до телевізора і розбити його, розтовкти, розтрощити, розчухрати, розчерепити, провалити. Та в останній момент вистачало духу тільки вимкнути рекламне бачення…  

Цього року його програму склали постановки із Білорусі, України,  Латвії, Литви, Естонії, Казахстану, Киргизії, Ізраїлю. Відкрила фест вистава Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки «Сто п’ята сторінка про кохання», поставлена Михайлом Рєзниковичем. Санкт-петербурзький глядач знає Театр ім. Лесі Українки за попередніми роками, коли в рамках «Зустрічей у Росії» він репрезентував «У полоні пристрастей (Камінний господар)» Лесі Українки та «Фердинандо Крапп написав мені цього листа…» Танкреда Доста та Урсули Еллер. 

У дитинстві маленький Борис Ревенко мріяв про фотоапарат і велосипед. Другий мав прислужитися, щоб… поїхати на ньому в Африку — знімати мавпочок. Звичайно, мама — проста селянська жінка — дозволити синові такої розкоші не могла. Який там велосипед або фотоапарат, коли в сім’ї й на хліб насущний не завжди є?! Проте свою заповітну мрію Борис таки здійснив.  

Ці діалоги я почула під час відрядження, чекаючи на автобус до Чернігова. Здається, до них варто прислухатися нашим телевізійникам.  —…А що ж, ми так і живемо: день минув — то й слава Богу! — дві бабусі на лавці проти сонечка і сірий гребенястий красень, що сокорів поруч на огорожі, раділи теплому весняному дню. За кілька кроків від них розташована автобусна зупинка, тож старенькі розважалися, коментуючи, хто звідки приїхав і хто куди від’їжджає. — Вам тут і телевізора не треба — всі новини перед очима! — привітно пробасив огрядний чоловік. — Та нехай йому трясця — тому телевізору! — щиро вигукнула бабуся в синій хустці. — Я ось Аксені розказувала, як учора новини по Києву дивилася. Бабця в чорно-зеленій картатій хустині згідливо покивала головою. 

«У суботу в середині дня краєм вуха почув від сина-третьокласника: «О! залишилося ще 4 години!...» Мабуть, собі думаю, не терпиться йому скуштувати паски, яку заходилася пекти дружина. Ближче до вечора в квартирі смачно запахло так, як пахне раз на рік — на Великдень. Хлопець, само собою, продегустував свіжоспечене, проте не вгавав: «Ще 50 хвилин!..» Навіть яєчка розмальовував поспіхом, позираючи на годинник. А перегодя чую сміх із кімнати, де стовбичить телевізор. І радісний вигук: «Я загубив свій мозок!..» Що за маячня? Виявляється, хлопча із реготом цитує героя «Піратів Карибського моря». Бо саме цей фільм запропонував один із українських каналів увечері перед Великоднем…»  

«Інтер» повідомив про завершення зйомок фільму за мотивами повісті Миколи Гоголя «Вій» у 3D-форматі, де телеканал виступив у ролі співпродюсера. Він має всі права на цю картину на території України, зокрема прокат, ТВ-показ, DVD тощо. Як повідомили у прес-службі телеканалу, його творці взяли за основу для сюжету перший, невідредагований рукопис Миколи Гоголя. Продюсер картини Олександр Куликов зазначає, що знімальна група настільки перейнялася запропонованим матеріалом, що для неї сама атмосфера на знімальному майданчику нагадувала інший світ, таємничий і загадковий. «Ми хочемо, щоб 3D-формат допоміг глядачам відчути це і стати частиною цієї цікавої історії, пережити все, що доведеться пройти героям картини», — каже він. 

Старші люди мають пам’ятати серію анекдотів про двох інтелігентів, у яких  постійно виникають комічні ситуації то в театральній касі, то в таксі, а то й просто на вулиці. Час минає, однак інтелігенти (частенько з власної ініціативи) продовжують ставати жертвами своєї вихованості та наївності.  

На сцені Національної опери з великим успіхом відбулася прем’єра  одного з найвеличніших і найскладніших творінь італійського композитора Дж. Верді «Дон Карлос». Щоправда, українські постановники по-новому прочитали класичний твір. Про це ми розмовляємо з головним режисером театру і режисером-постановником опери Анатолієм СОЛОВ’ЯНЕНКОМ.  

Це перший візит колективу до нас. Тим часом співпрацюють театри уже понад 5 років. Зокрема, кияни щорічно брали участь у Міжнародному фестивалі «Життя прекрасне», що проходив на сцені Бухарестського театру оперети. В Києві румунські та українські артисти порадували публіку феєричним гала-концертом, який тривав майже три години. Хоч у ньому взяли участь усього четверо гостей-співаків — Альфредо Паску, Стефан Попов, Тіна Мунтяну, Б’янка Іонеску і балетна пара Діана Ференц та Релу Добрін, вони змогли переконати глядацьку залу, що румунська оперета справедливо посідає високі  світові рейтинги. 

Парадоксально, але навіть за радянських часів за творами опального Михайла Булгакова знімали напрочуд талановиті фільми — від комедії Леоніда Гайдая «Іван Васильович змінює професію» до щемливо-ностальгійного для щонайменше кількох поколінь наших співвітчизників «Дні Турбіних», що вже стали кінокласикою. Залишається дивуватись майстерності й відповідальності сценаристів і режисерів, яким навіть за жорсткої цензури вдавалося переносити на екран багатство і неповторний дух булгаковських творів.  

Нинішнього театрального сезону на тернопільській сцені прем’єрною  стала постановка «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Літературознавці жанр цього твору визначають як соціально-побутова повість. У читачів, глядачів уже понад століття склався стереотип її сприймання через гумористичні, комедійні скельця. Чого не терпить заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський, який запропонував Тернопільському академічному драмтеатру ім. Т. Шевченка власну сценічну редакцію цього хрестоматійного твору. «Це для мене не комедія, тим більше, коли не стає батька, коли родина не може порозумітися, а найрідніші люди не дають одне одному нормально жити, — зазначає режисер-постановник. — Це безкінечна людська біда».  

Ще недавно столична влада запевняла колектив Київського академічного драматичного театру на Подолі, що докладе належних зусиль, аби до Дня міста (остання неділя травня) завершити будівництво нового приміщення на Андріївському узвозі. Втім, нині вже йдеться про осінні входини.