РЕПЕРТУАР

Нову сценічну інтерпретацію «Кайдашева сім’я» отримала в Тернополі
 

Нинішнього театрального сезону на тернопільській сцені прем’єрною  стала постановка «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Літературознавці жанр цього твору визначають як соціально-побутова повість. У читачів, глядачів уже понад століття склався стереотип її сприймання через гумористичні, комедійні скельця. Чого не терпить заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський, який запропонував Тернопільському академічному драмтеатру ім. Т. Шевченка власну сценічну редакцію цього хрестоматійного твору. «Це для мене не комедія, тим більше, коли не стає батька, коли родина не може порозумітися, а найрідніші люди не дають одне одному нормально жити, — зазначає режисер-постановник. — Це безкінечна людська біда».

Об’єкт емоцій, пожива для роздумів

Оці тривалі століттями пошуки добрих взаємин, любові та поваги не лише в сім’ї літературних героїв — Кайдашів, а й у мільйонів реальних родин змусили на театральних афішах визначити жанр постановки як драму. Для режисера Сікорського це більше, ніж драма, це — «життя людське». Саме через таку лупу він і розглядав, творив долю, будував сценічні стосунки героїв Івана Нечуя-Левицького й водночас спонукав глядачів заглянути-заглибитися у їхнє, єство, осмислити вчинки, дії в таких колізіях, ситуаціях. Адже певен: кожен з нас часто-густо й сам через гординю, власне его, зарозумілість може безпідставно, безпричинно спровокувати конфлікт. Це розуміємо, але чомусь все-таки грішимо.

Режисер зізнався, що беручись за втілення «Кайдашевої сім’ї», тернопільські актори спочатку теж не збагнули його трактування добре знаного літературного твору. «У них виникало чимало запитань. Напевно, над ними також тяжів давній трафарет сприймання повісті Нечуя-Левицького, — висуває здогади Вадим Сікорський. — Але згодом такі питання відпали».

Слід зазначити, що востаннє «Кайдашева сім’я» з’являлася на сцені театру в Тернополі ще понад 30 років тому. Тоді увагу, як і автор, приділили груші — «об’єкту» вічних сварок і загострень взаємин у родині. Як знаємо, в першій редакції Іван Нечуй-Левицький твердив, що «діло з грушею не скінчилося й досі», а вже під тиском цензури в другому виданні змушений був написати: «Груша всохла, і дві сім’ї помирилися». Режисер Вадим Сікорський про фруктове дерево як знак колотнечі забув. Він узяв інший символ, нехай і не з менш популярного та відомого класичного твору. Рефреном, темою у виставі звучить фрагмент арії «Де згода в сімействі» з опери «Наталка Полтавка». Саме «мирноти й тиші», злагоди й щастя зичить режисер кожній сім’ї. Лише від членів цієї спільноти й залежить, чи пануватимуть там любов та яскраві барви життя. Кайдаші цього не розуміли, а може, певною мірою й не прагнули. У декораціях на сцені це можна прочитати хоча б із символічно похиленого купола дзвіниці. Тож трагедія мала прийти неодмінно. Свого батька — «доброго стельмаха» — діти спочатку «загнали на піч на одпочинок», нестерпність родинна та соціальна зробили главу сімейства пияком. І сумна подія не забарилася — Омелько Кайдаш трагічно гине. Обривається життя персонажа. Завершується і спектакль — в емоціях, експресії, в душевному надриві, у співпереживанні, у міркуваннях і враженнях. Це і є театр. Показати його  акторам і режисерові вдалося сповна.

Оголений конфлікт

Призвідницею чи не всіх сварок, сімейних непорозумінь у Кайдашів стає Маруся — мати, свекруха. Її роль на тернопільській сцені грає народна артистка України Люся Давидко. Вже надто, як на мене, правдива в цьому образі. Тож хотілося дізнатися: чи не з власного життя досвід? Щойно відгриміли вдячні глядацькі оплески, зустрівся з Люсею Степанівною. Актриса вже понад 40 років виступає на театральній сцені, зіграла більш як 100 ролей (і позитивних, і негативних), працювала з багатьма режисерами. Про останню роботу Вадима Сікорського відгукнулася так: «Його «Кайдашева сім’я» — оголення конфлікту, від початку й до завершення вистави мусиш перебувати в такому стані». Люся Давидко у власному житті не є свекрухою. Вона — «двічі теща». Каже, колись мудрі жінки її вчили: чим краще ставитимешся до зятів, тим більш їм сумління не дозволятиме проявляти погані риси до твоїх доньок і до тебе. Тож Люся Степанівна намагається дотримуватися цієї прописної істини. У житті актриса бачить, спілкується, вислуховує нарікання багатьох свекрух. Тож певні їхні емоції нагромадила, акумулювала й майстерно втілила в створенні образу Кайдашихи. Але її героїня вміє не лише розперезатися у своїх негативних діяннях, закрутити веремію, вона хоче також навчити своїх невісток працювати, поважати старших. Свою сценічну свекруху Люся Давидко захищає, бо переконана: молодші не повинні «пискувати» до матері.

Отже мають переважати чисті людські взаємини. Це — квінтесенція, зміст нашого життя. І це стало наріжним у постановці «Кайдашевої сім’ї».