Ленінський «смотрящий» для України

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНА РАКОВСЬКОГО

ПОГЛЯД. На початку 1918 року Ленін змушений був укласти Брестський мир із німцями, за яким визнав незалежність УНР і зобов’язався вивести червоні війська з її території. Та революція у Німеччині відкрила дорогу повторній більшовицькій агресії, для прикриття якої в місті Суджа Курської губернії створили тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з радикальнішим за Леніна анархістом Георгієм П’ятаковим.

Його курс на повсюдне створення селянських комун і скасування націй, що загрожував всенародним повстанням проти червоних окупантів, обурив навіть так званих українських урядовців. 10 січня 1919 року росіянин Федір Сергєєв (Артем), етнічний німець із Самарщини Еммануїл Квірінг і польський єврей Яків Епштейн (Яковлєв) від імені тимчасового уряду України надіслали телеграму Леніну із проханням негайно прислати до них болгарина за національністю і місцем народження Християна Раковського, без якого «криза голови уряду стане урядовою».

Насправді ленінські маріонетки не могли дійти згоди, ким замінити П’ятакова. У цій ситуації кандидатура колишнього голови верховної колегії з боротьби з контрреволюцією на Україні, яку Раковський обіймав на початку 1918 року, була оптимальною. Ніхто із членів так званого українського уряду не наважився проголосувати проти кривавого ката, присланого Леніним на роль «смотрящєго».

Раковський вважався чільним фахівцем щодо України, адже із травня по жовтень 1918 року очолював офіційну делегацію більшовицької Росії на переговорах у Києві з Гетьманатом Скоропадського про встановлення російсько-українського міждержавного кордону. Ленінські емісари наполягали, що критерієм поділу має бути не етнічний склад населення, а «свободноє волєіз’явлєніє народа».

Референдуми мали відбутися не лише на спірних суміжних територіях, а навіть на населеному переважно українцями Донбасі і в окремих населених пунктах, включно з Одесою, Харковом і Києвом, на той час заселеним переважно російськими чиновниками, священнослужителями, колишніми військовими. На вихід з України претендувало навіть село Баламутівка Ружинської волості Київської губернії, бідняки якого на сільському сході нібито проголосували за входження до радянської Росії.

Стосовно чесності пропонованого «волєіз’явлєнія», то більшовики продемонстрували його на окупованій червоними Стародубщині. Там прийшлі червоноармійці «різали українців як баранів», що забезпечило потрібний більшовикам результат.

Не дивно, що Раковського 24 січня 1919 року одностайно обрали головою тимчасового уряду України, вже 29 січня реорганізованого в Раднарком УСРР. На цій посаді ленінський «смотрящий» протримався аж до липня 1923 року, коли, скориставшись хворобою Леніна, Сталін почав розставляти на всіх важливих постах своїх.

Раковського призначили повпредом СРСР у Великобританії, що новоспечений дипломат у гнівному листі, розісланому всім членам ЦК РКП(б), назвав «ліквідацією мене як партійного і радянського керівника». Уже через п’ять років колишнього ленінського наглядача над Україною виключили з партії й відправили у заслання. У 1936 році Раковського, звинуваченого у шпигунстві на користь англійської та японської розвідок, засудили на 20 років ув’язнення. 11 вересня 1941 року колишнього керівника українського уряду розстріляли разом з іншими в’язнями тюрми в Орлі, коли до міста наблизилася гітлерівська армія. 

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ЗАБОЛОТНОГО

Символ українського парламентаризму

ГОРДІСТЬ. На тлі масивно-сірих будівель Кабміну і Міністерства закордонних справ спроектований українцем Володимиром Заболотним будинок сесійних засідань Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і сесій ЦК КП(б)У має вигляд білосніжного палацу. Він не лише гармонійно вписався в архітектурний стиль Києва, а й став символом українського парламентаризму. 

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ДУМЕНКА

Перша шабля країни рад

ПОСТАТЬ. У романі «Тихий Дон» Шолохова є згадка, як козаків посилали нищити «контрреволюцію» в Україні, а українців — «білокозаків» на Дону. Обидві сторони з однаковою затятістю та без особливого жалю рубали «хахлов» і «казачков», не переймаючись тим, що всі вони представники одного народу.

Навіть прославлену за радянських часів Першу кінну армію росіянина Будьонного, страшні звірства якої на українській землі лише малою мірою відобразив у фактично документальному романі «Кінармія» одесит Бабель, насправді сформували українці. В офіційній біографії головного червоного кавалериста про це сказано досить обтічно: «У лютому 1918 року Будьонний створив кінний загін, який влився у 1-й кавалерійський селянський соціалістичний полк під командуванням Бориса Думенка, в якому Будьонного призначили заступником командира полку».

Долі обох видатних організаторів червоної кавалерії багато в чому подібні. Обидва з родин так званих іногородніх, як презирливо називали на Дону селян-переселенців без офіційного статусу козаків. Обох за мужність у боях Першої світової війни удостоєно нагород і звань вахмістрів. Однак якщо Думенко повний георгіївській кавалер, то амбіційний Будьонний доукомплектував іконостас на грудях чужими орденами, походження яких не могли згодом пояснити ні сам маршал, ні його біографи.

Так само вчинив міфічний творець Першої кінної армії зі славою організатора червоної кавалерії. Насправді саме кіннотники під командуванням Думенка у липні 1918 року стали повноцінним полком, а в листопаді –— першою в історії Червоної армії кавалерійською дивізією. Будьонний весь цей час залишався на других ролях, пройшовши шлях від командира одного з ескадронів до комбрига в дивізії Думенка.

Навесні 1919-го під командуванням нашого земляка-українця було вже велике військове з’єднання у складі двох кавалерійських і трьох змішаних дивізій, яке лише формально ще не іменувалося кінною армією. Однак 25 травня Думенко зазнав важкого поранення, і його місце нарешті дісталося Будьонному.

Мало хто вірив, що колишній комкор, якому лікарі вирізали легеню і кілька роздроблених осколком ребер, виживе. Однак офіційно визнаний інвалідом Думенко до осені 1919 року сформував ще один кінний корпус, який згодом став Другою кінною армією. На відміну від очолюваної Будьонним Першої кінної, яка уславилась масштабним мародерством у захопленому будьонівцями Ростові-на-Дону й масовими звірствами в Україні, корпус Думенка у взятій червоними столиці білого Дону Новочеркаську, а згодом у боях з Денікіним залишався взірцем дисциплінованості та… критичного ставлення до дій більшовицьких комісарів і чекістів.

Саме це найбільше насторожувало наглядачів з партбілетами, які слали нагору телеграми: «Думенко — безсумнівний Махно, який не сьогодні-завтра поверне багнети». У підсумку кавалера ордена Червоного прапора з номером п’ять разом з усім штабом у ніч проти 23 лютого 1920 року заарештували, а 11 травня розстріляли в балці на околиці розграбованого будьонівцями Ростова.

Ім’я Бориса Думенка надовго викреслили з історії, його бойові заслуги приписали Будьонному, а про існування Другої кінної армії не згадували.  Тож чимало занадто допитливих у сталінські часи поплатилися свободою за нібито резонне запитання: «Чому Перша кінна армія не називалась просто кінною?»

Цю трагедію можна було б не згадувати, якби долю Думенка не розділив Микола Щорс, якого вбили пострілом ззаду, і десятки видатних військових організаторів, які на свою біду і безголів’я повірили в казочки московських великодержавних шовіністів. До речі, навіть великий терор 1937 року розпочався з винищення в армії ще дивом уцілілих «червоних козаків» Віталія Примакова, Івана Федька, Йони Якіра, Єпіфана Ковтюха.

Так зване диво на Віслі, завдяки якому Польща зберегла незалежність і її не окупували орди будьонівців, великою мірою забезпечене мужністю, стійкістю, відчайдушністю кавалеристів-українців під командуванням генерала Безручка. А розгром білих армій на півдні України і взяття Криму червоними були б неможливими без участі армії Махна, який на свій сором і безчестя волів не пам’ятати, що він українець.

Нині ж у бандах ОРДЛО вистачає наших землячків, які, за образним висловом Шевченка, стали дядьками «отечества чужого», проігнорувавши гіркі уроки історії. 

80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАДИМА МУЛЕРМАНА

Єврей, який не став Кобзоном

ТАЛАНТ. Пісні у виконанні уродженця Харкова Вадима Мулермана — ціла епоха радянської естради. Життєствердна «Трус не играет в хоккей» надихала спортсменів на перемоги й прищепила любов до цього виду спорту мільйонам шанувальників. «Лада» і «Гуцулочка» не лише веселили, а й нагадували про славну історію Київської Русі та вчили бачити красу Карпат.

Проявом мужності вже знаного митця, який під час строкової служби у військовому ансамблі змушений був виступати під неєврейським псевдонімом Володарський, стало введення до репертуару сольних концертів національних пісень свого народу. На відміну від придворного співака Кобзона, який за СРСР був радянським патріотом, а нині перефарбувався у затятого рашиста, Мулерман дорого поплатився за чесність, незалежність і прагнення жити за совістю. У 1971 році митця позбавили доступу до теле- й радіоефіру та знищили записи його шлягерів.

Однак у найважчі часи Мулерман не відцурався ні рідного Харкова, ні свого народу, ні дорогої його серцю української землі. А Кобзону нині не раді ні в Ізраїлі, ні у США, ні, тим більше, у зрадженій ним Україні. Отож доводиться путінському трубадуру тішитися заявами, що, мовляв, обраний народ тепер живе не на землі обітованій, а на Донбасі. Кобзону видніше, хоч ідол, якого він обрав, насправді не Бог, що добре знає кожен, хто в ладу із совістю і справжньою вірою.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
Ілюстрації надав автор