Дізнавшись від піонервожатої про героїчний подвиг Павлика Морозова, його тезка, онук олігарха Павлик К. набрав на мобільному «гарячу лінію» спецслужб і повідомив страшну таємницю, яку він підслухав пізно ввечері на дачі в Кончі-Заспі. Так само, як майже 100 років тому, сибірські куркулі вирішили закопати зерно, щоб не віддати його нелюбій ними радянській владі, так у наші  світлі незалежні дні нехороші партнери-зернотрейдери ріднесенького Павликового дідуся змовилися водночас підняти ціну на хліб, щоб заморити голодом сучасний пролетаріат.

Ще крутіша новина надійшла з Кіпру: сучасний фанат Гайдарівського Мальчиша-Кибальчиша «здав» фінінспектору код банківського сейфа свого батька. А небідна матуся з депутатським мандатом, щоб заспокоїти любу донечку, яка не виконала норми зі здачі металобрухту для 5-а класу, ухвалила вольове рішення: негайно прокласти до школи залізничну колію і підігнати кілька товарняків прокату…

Ні, не готове наше суспільство до таких жахіть. Як, утім, і серйозно сприйняти щойно спечену лівопарламентську ідею про нагальність відновлення на наших теренах всесоюзної піонерської організації, самі знаєте імені кого. Щоправда, великою свіжістю ідея не наділена: як мовиться, третій сорт — не брак. Та чи врахували «онучата Ілліча» всі ризики цього ноу-хау?

Що ближче осінні парламентські перегони, то більше маячні серед тих, кого довірливе вітчизняне суспільство надійно працевлаштувало на Печерському Олімпі ще на зорі нашої вибореної потом і кров’ю мільйонів українців незалежності. Причім не лише  власне мандатників, а й їхніх численних родичів як помічників, консультантів, видавців «бойових листків» — пасквілів на українську соборність, численний штат приватизованих ними райкомів та обкомів…

І обсіли вони цю ненависну, нелюбу неньку, немов сіра тля. Висотують останні сили, нівечать деревину та листя й при цьому міцно-преміцно тримаються бюджетного стовбура (зарплати, пільги, захмарні пенсії, безкоштовні житло, мерседеси-квартири-дачі). Водночас продовжуючи узвичаєно кликати в минуле.

Манять колишньою дешевенькою ковбасою, приховуючи, що черги за нею опоясували столичні магазини, передусім почилий у Бозі центральний гастроном на Хрещатику, немов паралелі й меридіани Земну кулю. Гидять культуру і мову, топчуть синьо-жовті знамена, зберігаючи в нафталінових скринях напівзітлілі галіфе, в яких везли український цвіт до Биківнянських могил, на Соловки та в ГУЛАГи, поряд зі «світлою пам’яттю» про такі рудименти, як жовтенята-піонери…

А щодо свіжих ідей, то їх катма. Тож доводиться невтомно повторювати в щедро проплаченому ефірі, що вони, мовляв, не жаліючи живота свого, печуться за наше право на краще, заможніше життя, але чомусь винятково під криваво-червоними полотнищами. І даремно, бо крити лжеагітаторам нічим: крайня ліва ідея збанкрутувала не лише на наших теренах. Як написав незадовго до своєї смерті останній колишній помічник ненависного «отця народів», утікши з комуністичного раю до США, радянський експеримент щодо загальної рівності й благоденствія ще раз підтвердив нежиттєвість комуністичної доктрини.

Коли ж, панове-товариші, старі-нові гасла закінчилися, то, можливо, й на чергові парламентські вибори нічого моститися. Не народ ви любите, а понад усе мрієте вигідно та небідно працевлаштуватися в будинку під куполом на столичному Печерську ще на роки чотири і за чужими спинами за державний кошт бавитися в ліву ностальгію. Досить. Нехай уже прийдуть інші!

Добре, аби фахівці з персоналу вивчали психологію хоча б протягом чотирьох семестрів.