Рік Кота?

Молодший брат мого приятеля, пам’ятаю, довгенько не міг опанувати порядок розташування цифр. Він упевнено рахував десь до вісімнадцяти, а потім чогось починав затинатися й чекати підказки.

— … Дев’ятнадцять, двадцять, — зітхав якось приречено, змовкав і спершу мовчки шикував у ряд підступні цифри. А після паузи випалював: —  Двадцять десять, двадцять одинадцять, двадцять дванадцять…

— У кого ти вдався?! — непедагогічно сердився старший брат. — Уже наш ледачий кіт Петро, і той би вивчив!..

Таке порівняння, схоже, найбільш зачіпало гідність майбутнього першокласника, бо він підозріло шмигав носом і тер почервонілі очі. Та, вигнавши з хати кота, вкотре починав відлік і знову повторював оте: «двадцять одинадцять, двадцять дванадцять…»

Здогадуєтеся, шановні читачі, чому згадую цей епізод? Бо он уже не за горами двадцять дванадцятий рік. Тобто рік «Євро двадцять дванадцять».

Погодьтеся, якщо у вустах дошкільняти словосполучення «двадцять одинадцять чи двадцять дванадцять» колись звучало кумедно й невинно (що з малюка взяти?), то те, як називають зараз наступний рік окремі наші чиновники, викликає іншу реакцію. Хіба вони забули уроки арифметики в початкових шкільних класах, де вчили рахувати до ста, тисячі, двох тисяч і навіть далі? І хіба в разі неминучих у цьому віці помилок їх іноді не порівнювали з котом, адже навіть він міг затямити, що казати «дві тисячі один» чи «дві тисячі дванадцять» — це нормально, а «двадцять дванадцять» — це нонсенс для освіченої людини.

Не секрет, у тих, хто публічно вживає такий порядок розташування цифр, є залізна «відмазка». Мовляв, подумаєш! Адже йдеться про елементарне лексичне скорочення. Бо поки вимовиш осоружне «дві тисячі дванадцять», язик можна зламати. Інша річ —  «двадцять дванадцять». Швидко, сучасно, креативно й… по-футбольному.

Вплив найпопулярнішого виду спорту й справді, мабуть, не варто недооцінювати. Бо уявіть наступну ситуацію. Хтось із любителів скорочувати «Євро-2012» починає вголос розповідати свою біографію. Народився, скажімо, в «дев’ятнадцять шістдесятому» році. Школу закінчив, приміром, у «дев’ятнадцять вісімдесятому». Диплом про здобуття вищої освіти отримав у «дев’ятнадцять вісімдесят дев’ятому». Доктором наук став у «двадцять нуль п’ять». На нинішній посаді з «двадцять десять»…

Реакція слухачів у цьому випадку, не сумніваюся, навряд чи втішила б «грамотія». Інша річ, коли йдеться про чемпіонат Європи з футболу майбутнього року. Проте в чому ж секрет отого нестримного бажання вперто вживати «двадцять дванадцять»? Може, цей потяг варто пошукати в здавна відомій приказці про інтелектуальний рівень представників улюбленої гри мільйонів? Пам’ятаєте? «Було у батька три сини. Два розумні, а третій футболіст…» То невже у цьому випадку наші промовці просто підлаштовуються під приказкові розумові здібності спортсменів? Аби ті, мовляв, не забули, що вже «двадцять дванадцять» — рік чергового чемпіонату, в якому треба взяти участь.

«Двадцять дванадцять» трохи нагадує рахунок — хоча й не футбольний, але й не на користь грамотності. Щоправда, ще є сподівання його вирівняти і в наступному році таки зібратися із силами, дуже постаратися і уникнути отого мовного «скорочення». Якщо ж на такі «дрібниці» й далі не звертати уваги, 2012-й буде резон називати не роком Дракона за чужим календарем, а роком кота Петра за нашим календарем. Бо навіть котяру, який на шкільне подвір’я навідувався тільки за горобцями, в ході кількарічної підготовки до Євро-2012 можна було б вивчити вимовляти «дві тисячі дванадцять». Причому двадцять тисяч дванадцять разів підряд. Або й більше.