Як відомо, волонтерський рух зародився в 1920-х роках у Європі й швидко поширився багатьма країнами, охопивши різні галузі. Загалом волонтер — це людина, яка добровільно на безоплатній основі займається суспільно корисною діяльністю. У лексиці українців це слово з’явилося порівняно недавно, воно пов’язано, хоч як прикро, з війною.

Ще на початку кризових 1990-х наш університет мав змогу відчути, що таке волонтерська допомога. Саме тоді ми безкоштовно отримали від Світової федерації українських лікарських товариств (США) обладнання для створення власного видавничо-поліграфічного комплексу, а також перші в країні англійсько-українські словники медичних термінів. Українськомовний підручник з акушерства і гінекології для медичних університетів ми видали за кошти української діаспори.

Лікар має бути милосердним

Пізніше плідна співпраця переросла у творчу і особисту дружбу з професорами Павлом Джулем і Михайлом Цегельським. Ми у співавторстві написали не одну книжку. Ця допомога стала для університету корисним уроком, і відтоді ми й самі розпочали волонтерську роботу, тим більше, що вона має стосунок до професійної підготовки медичного працівника.

Упевнений, що під час навчання майбутнього лікаря дуже важливо не тільки дати студентові певну суму знань, а й сформувати його як особистість милосердну, здатну співчувати, готову прийти на допомогу хворій людині, навіть жертвуючи собою.

Понад 10 років тому ми започаткували в університеті два волонтерські загони. Один з них, «Милосердя», співпрацює з Одеським територіальним центром надання соціальних послуг населенню. Студенти у вільний від занять час допомагають літнім людям, хворим, самотнім, які залишилися без опіки рідних. Другий волонтерський загін — «Майбутнє» — опікується дітьми, які перебувають у міських притулках Одеси. Наші вихованці не тільки передають їхнім мешканцям книжки, іграшки, одяг та взуття. Найбільше їм потрібна увага і добре слово, тож студенти навчені цих гуманних методик.

Безумовно, загони працюють на добровільних засадах. А мотивація для студентів — їхнє прагнення почуватися Людиною. Бо безкорислива допомога ближньому — це природний вияв щирого.

Роки системної волонтерської роботи в університеті зробили її традиційною, тому нас не здивувало, що студенти одразу почали звертатися з пропозицією добровільно їхати в зону АТО для допомоги в польових шпиталях.

Тільки роз’яснення викладачів, що на фронті потрібні професійно підготовлені лікарі, а не ентузіасти, зупиняли їх. Нині вони працюють волонтерами в Одеському 411-му шпиталі. Майже тисяча студентів стали донорами крові, а на зібрані кошти для польових шпиталів купували медичну техніку, ліки, харчі.

Ми одразу взялися допомагати фронту

Мені не раз доводилось разом із професорами університету виїжджати в зону АТО, щоб перевірити, фахівці якого профілю і якої кваліфікації потрібні в умовах бойових дій. Річ у тім, що цивільні лікарі виявилися професійно не готовими до роботи в таких умовах, бо ще 2010-го хтось вирішив, що військові кафедри не потрібні медичним університетам, і такі дисципліни, як воєнно-польова хірургія, воєнно-польова терапія, воєнна гігієна й інші, було викреслено з програми підготовки лікарів. Тож наші фахівці вже під час бойових дій проводили навчання.

Одеський національний медичний університет разом з Українською військовою медичною академією видав новий підручник «Воєнно-польова хірургія», який буде базовим для підготовки військового лікаря.

Волонтерський рух торкнувся не тільки студентів університету. За час проведення АТО жоден професор, хірург-практик не відмовився від поїздки у польові шпиталі. Деякі з них виїжджали в період своїх відпусток. Оперували майже під обстрілами. Кілька сотень складних операцій на рахунку наших хірургів. Якось спитав у професора Олександра Ткаченка, якого, до речі, нагороджено медаллю за роботу в Першому добровольчому мобільному шпиталі, чому він доповідає мені про те, що був у зоні АТО, тільки після повернення.

На це була відповідь: «Пішов під час відпустки. Мало що може статися на війні. Не хотів, щоб у вас були проблеми».

Я лікар і розумію, яку силу духу треба мати хірургові, оперуючи 24 години на добу та ще в умовах, далеких від звичайних, постійно перебуваючи у стресовій ситуації. Та ще й щодня бачиш кров, рани, смерть.

У Юлії Друніної є такі рядки: «Кто говорит, что на войне не страшно, тот ничего не знает о войне». А наш завідувач кафедри загальної та військової хірургії професор Михайло Каштальян, який має неабиякий досвід роботи в бойових умовах, каже: «Страх — фізіологічне почуття.

Не пам’ятаю, щоб я колись боявся. Небезпека є завжди, але коли робиш свою роботу, ти її просто робиш — і все». 

Університет справедливо пишається своїми високоморальними фахівцями. Нашим студентам є в кого навчатися не тільки професії, а й мужності, патріотизму і благородства.

Насамкінець.Нині багато дискутують щодо волонтерства: потрібен цей рух в Україні чи ні. А якщо потрібен, то яким йому бути.

Ефективність і доцільність волонтерського руху доведена існуванням його в усьому світі майже століття. Понад 100 мільйонів людей у Європі займаються цією благородною справою. Останніми роками й в Україні накопичено достатньо позитивного досвіду.

Волонтерство вже стало частиною культури і світогляду українців, що підтверджує формування в нашій країні громадянського суспільства. Тому питання, бути чи не бути волонтерству, не стоїть. Тим більше, що волонтери не потребують допомоги від держави, бо таку допомогу надають самі, навіть іноді замінюють державні установи, як це було в Донбасі в перші місяці російської агресії.

Тому влада має всебічно підтримувати волонтерський рух у країні, створювати на законодавчому рівні можливості й мотивації для людей, які присвячують себе благородній справі, формують єдину українську націю. 

Валерій ЗАПОРОЖАН,
ректор Одеського національного медичного університету,
академік, для «Урядового кур’єра»