Хоч би як світове співтовариство декларувало засади миру й толерантності, у питаннях нацбезпеки кожної з держав принципу потужності збройних сил поки що ніхто не скасовував. Чим сильніша й сучасніше озброєна армія, тим упевненіше почувається країна. Чим краще забезпечений боєць, тим він захищеніший і ефективніше виконує свій обов’язок. Тож комплекс реформ, на які нині взяла курс наша країна, покликаний зміцнити Збройні сили. 

«Відданість. Честь. Патріотизм» — таке гасло має структура, що має право відзначати два дні народження. Адже перше таке формування в Україні було створене 4 листопада 1991 року і функціонувало по 2000 рік. Відновлено Нацгвардію торік 12 березня, після ухвалення парламентом України відповідного закону. Тоді, коли ще не оговтавшись від подій, які відбувались під час Революції гідності, Україна зіткнулась із агресією Російської Федерації, а армія була розграбована попереднім режимом, на захист нашої незалежності стали в тому числі й ті патріоти, які вже встигли себе проявити на Майдані.

Яскравий представник волонтерського десанту в оборонному відомстві — Тетяна РИЧКОВА, яка обіймає посаду помічника міністра оборони. В ексклюзивному інтерв’ю «УК» вона розповіла, наскільки складно проводити реформи і чому виникають проблеми у військових із харчуванням та речовим забезпеченням, а також хто і як допомагає нашим хлопцям подолати посттравматичний синдром. 

Вони мужньо і самовіддано захищають Україну від російсько-сепаратистської агресії, роблять усе від них залежне, все можливе й неможливе, щоб зупинити ворога і зберегти цілісність української землі. Багато з них до того злощасного часу, коли рука сусіда потяглася на схід України, жив звичним життям, ростив дітей і займався мирними справами. Але нині вони воїни, герої. І держава не забуває нікого з них, відзначає їхній внесок в оборону країни і дякує за мужність та звитягу. Про справжніх героїв новітнього часу розповідають наші журналісти. 

Щойно почалася війна на сході, Федір Мисюра не знаходив собі місця: я повинен стати на захист Вітчизни! Він, державний службовець, головний спеціаліст управління транспорту та зв’язку Рівненського міськвиконкому, мав броню, але навіть не оформляв її. Натомість сам попросився на передову, але ні дружина, ні батьки про це не знали.

Його дев’ята рота (треба ж такий збіг!), де Федір був сержантом із матеріального забезпечення (по суті, начальником служби боєпостачання) спочатку дислокувалася в Костянтинівці Донецької області, а згодом — на самому Донецькому плацдармі. Завданням Федора було постачання провізії й теплого одягу на бойові позиції, тож життям ризикував щодня. Та 13 січня, коли ворог почав гатити по аеропорту з усієї сили, ці ризики виросли в рази: Федір зголосився їхати на новий термінал.

Вороги їх називали «кіборгами». І то були не комп’ютерні ігри у війну. Тоді почалася справжня війна. Сепаратист розповідав землякові телефоном: «Не знаю, хто захищає донецький аеропорт, але ми їх три місяці вибити не можемо. Пробували штурмувати, нам вломили, ми відійшли. Почали накривати «градами» — пірнають у підземні колектори. Заливаємо колектори — вони під землю. Не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кіборги». Повідомлення з’явилося в соцмережах рік тому. Після цього поняття «кіборги» стало назвою загальною. Словом, яке назавжди увійшло в українську лексикологію і прикріпилося до захисників донецького аеропорту.

Із полковником Володимиром Сазоновим розмовляємо на алеї Слави Героям АТО, яку створили школярі за допомогою дорослих у Вінницькому медичному клінічному центрі центрального регіону. Він запевнив, що українські військові сповнені відповідальності відстояти територіальну цілісність України і наводить приклад: «У квітні цього року під час ротації частина військових із мого загону не хотіли повертатися. Тепер вони у складі іншого зведеного загону добровільно перебувають на передовій у зоні АТО. Телефонують, просять, коли їхатиму знову, взяти із собою».

Днями в зону проведення АТО вирушили понад 60 військових священиків (капеланів) Української православної церкви Київського патріархату. Зараз вони вже перебувають у військових частинах і на блокпостах. Проводжав їх та говорив напутні слова митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан (Яременко). Кореспондент «УК» поспілкувався з ним і розпитав, хто і як готує капеланів до служіння на передовій та що найбільше його вразило під час неодноразових поїздок на Донеччину й Луганщину. 

Сьогодні прийшов час показати, на що ми здатні. У мене таке відчуття, що конфлікт на Сході України — це екзамен на право називатися справжньою потужною державою. І якщо цей екзамен успішно складемо, то Україна таки стане сильною країною.

Зараз уже ні в кого не виникає сумнівів, що армія не повинна раз на рік виступати на параді, і тільки. Ця війна показала, наскільки важливі Збройні сили, професійна армія і військові у ній. Шкода, що шлях до такого розуміння такий нелегкий, кривавий та вистражданий. 

Нині це запитання хвилює не лише батьків, але й медиків, бо окрім дебатів щодо потрібності самої маніпуляції, цього року ми ще й маємо дефіцит вакцин. До цього, як стверджує більшість вітчизняних і зарубіжних експертів, призвело неналежне виконання МОЗ України протягом багатьох років програм вакцинації дітей. Не були вчасно здійснені державні закупівлі для забезпечення населення вакцинами у повному обсязі.

І все ж лікарі наполягають: проводити вакцинацію потрібно. Найголовніший їхній аргумент — захворювання, проти яких проводиться вакцинація, можуть призвести до ускладнень, інвалідності та навіть смерті. Сьогодні вакцинація — це найбезпечніший спосіб формування захисту дітей проти різних інфекцій.