Якщо спробувати визначити сенс нещодавньої віце-прем’єрської поїздки до Одеси одним словом, то це буде, вочевидь, «контейнери». Борис Колесніков відвідав тут відразу два мегаоб’єкти, що незабаром матимуть неабиякий вплив на національний ринок контейнерних морських перевезень. Один із них — контейнерний термінал на Карантинному молі Одеського морського торгового порту.

Донедавна до більшості сільських навчальних закладів Прикарпаття медичні сестри і лікарі, як правило, тільки навідувалися, та й не в усіх  школах райцентрів постійно працювала медсестра. Чи правильно це, особливо після непоодиноких смертей учнів на уроках фізкультури?. 

Донедавна трасу Миколаїв — Одеса називали «дорогою смерті». Щодня тут траплялися аварії, більшість з яких мали трагічні наслідки. І таких автошляхів по області налічувалося чимало. Причини відомі — жахлива якість самих доріг. Утім, сьогодні автомобілісти в разі аварії можуть дорікати лише собі. Адже дороги більш-менш приведені в належний стан.
Хоча подібних одеській «доріг смерті» існувало чимало. 

Ідея цього відрядження виникла в нью-йоркському Українському народному домі під час святкування ювілейного дня народження мого товариша. Коли він познайомив мене із сім’єю, яка є прекрасним прикладом безкорисливої, справжньої, а не показної доброчинності. Спершу суто з професійного журналістського інтересу мене зацікавила  його розповідь про  те, як подружжя  американців українського походження зігріло  теплом своїх сердець і подарувало радість дитинства більш ніж тисячі  українських діток, позбавлених родинного тепла.  

Півтора року в області реалізується регіональна програма «Безпечне місто», згідно з якою створюється єдина система безперервного патрулювання вулиць. За цей час правоохоронці отримали 96 нових патрульних спецавтомобілів, якими тепер забезпечені підрозділи не тільки обласного центру, а й Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Павлограда, Нікополя, Новомосковська. Проект реалізується без залучення бюджетних коштів, за рахунок соціально відповідального бізнесу.

«Я живу, як знедолений! — писав 32-річний Людвіг ван Бетховен під тиском глухоти, яка швидко прогресувала. — О, як жорстоко я стикався з двічі трагічним досвідом мого поганого слуху, я все-таки не знаходив у собі сили сказати людям: говоріть голосніше, кричіть, адже я глухий».  

В уяві більшості з нас знамениті меценати початку ХХ сторіччя — заможні люди, які частину своїх прибутків спрямовували на патріотичні починання. Певною мірою це так, але тим більша заслуга тих, хто підтримував українську справу не лише від «щедрот своїх», а розпродуючи власне майно і навіть влазячи у борги, як робив це Євген Чикаленко. Його знаменита фраза — «Любити Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені» — не данина красивому слівцю, а життєве кредо Громадянина, чия доля — і приклад для наслідування, і докір нині сущим в Україні.  

Колись тут налічувалось до двох сотень містечок, населених переважно євреями. Та чи багато знаємо ми про цих людей, які віками жили поряд з нами на українській землі? Чим збагатили вони нашу спільну культуру і якими залишились у пам’яті не лише свого народу? Пошуками відповідей на ці запитання перейнялися у діючому в Житомирі національно-культурному центрі «Хесед Шломо», започаткувавши історико-культурологічний проект «Штетл», що в перекладі з ідиш означає «Містечко».  

Хто сказав, що півні на рушниках не співають? Не бачив він робіт Юрія Дахна, який давно і всерйоз займається реконструкцією старовинних вишивок. І оті два браві червонясті когути на полотні кукурікають, аж виляски ідуть. «Гість буде!» — радіє прикметі дівчина із сусіднього рушника. Вийшла з хатинки у садок, аж ось і козак на поріг, тримає коня за повід. «Сватай мене, козаченьку, люблю тебе дуже!» — присягається красуня. Її гарна та пишна подружка йде з двома відрами води на коромислі, а парубок аж з чобіт вискакує, щоб вона звернула на нього увагу.  

Так склалося, що строкову військову службу я проходив у гвардійському Коростенсько-Померанському п’ятиорденоносному полку. Горе було тому гвардійцеві, який не міг без запинки перелічити назви всіх цих нагород та розповісти, за що вони вручені. З часом розумію, що ця вимога була правильною, бо з поваги до історії рідної бойової частини починались гордість за свій полк і прагнення стати гідними його слави.