Гуманітарна політика

ЧИТАЙТЕ В ДОБІРЦІ: Польський лірник з української Махнівки «Червона рута» підкорила слухача «Скарб» патріотки 

П’єсу-жарт «Як наші діди парубкували» Володимир Канівець написав на основі малюнка на одну дію Степана Васильченка «На перші гулі». Соковите й багате рідне слово, задушевні народні мелодії, іскристий гумор, колоритні, веселі й щирі миттєвості українського життя, прекрасну акторську гру — все воєдино зумів зібрати і вималювати своїм талантом режисер-постановник народний артист України Олег Мосійчук.  

На робочому столі розробника теорії та практики інформаційно-хвильової терапії (ІХТ) Миколи Колбуна стоїть статуетка Ікара — презент від ДП «Антонов». На цьому підприємстві Микола Дмитрович колись проходив практику як студент факультету приладобудування Харківського авіаційного інституту і з тих пір підтримує стосунки з антонівцями. Його приладом «ІХТ-Поріг» тривалий час послуговуються в медчастині підприємства. Медицина в житті Колбуна гармонійно поєдналася з авіацією й космонавтикою. Прилади Миколи Дмитровича використовували під час реабілітації космонавтів, зокрема Павла Поповича. 

У конференц-залі Українського дому було гамірно й людно. Англійська перепліталася з українською, громадські активісти, чиновники МОЗ, представники міжнародних організацій спілкувалися, очікуючи на звіт щодо міжнародних закупівель ліків на 2015—2016 роки. «Є над чим працювати, але такого прогресу в забезпеченні орфанників ліками ще не було», — відповіла на моє «Як ви?» голова спілки «Орфанні захворювання України» Тетяна Кулеша. 

Навіть сплеск внутрішнього туризму, який відбувся внаслідок подій останніх років, а не завдяки зусиллям відповідальних за це чиновників, не спонукав їх уважніше придивитися, що робиться на ринку екскурсійної діяльності. Якщо відверто, то про це достеменно ніхто не знає. Кажуть, що в такій нерегульованості є свої плюси і мінуси. Гадаю, мінусів більше, і всі вони позначаються на нас, споживачах. Чого часом нам тільки не впарюють, іншого слова не підбереш, некваліфіковані екскурсоводи, озброєні знаннями, умовно кажучи, з кількох книжок. Контролювати їх нікому. От і чуємо, що Шевченко навчався в університеті свого імені, а в київському замку Річарда жив англійський король. І це нині вже не найбільша біда. Страшніше, коли на третьому році війни хтось із таких горе-гідів вестиме екскурсію з позицій «руського міра». 

В інтерв’ю «УК» головний дитячий імунолог Києва Федір Лапій розповів, чому саме в Україні виробники добре заробляють на ліках із недоведеною ефективністю; звідки взялася практика їхнього надмірного призначення; що потрібно зробити батькам і лікарям, щоб ініціатива МОЗ прижилася в кожній амбулаторії сімейної медицини; чи варто нині робити щеплення від грипу. 

Цього року Закарпаття потужно рушило вперед у завоюванні прихильності українських відпочивальників, обійшовши навіть завжди стабільні щодо цього сусідні області-конкуренти. Майже один мільйон туристів відвідали регіон, де клімат упродовж року на сім градусів вищий, ніж у Криму, але в зимових горах без лиж не обійтися. Навіть коли снігу ніде немає — на відомому Драгобраті він обов’язково ляже. Такий славен можна довго співати не тільки цій землі, а й її жителям, бо, наприклад, та неймовірна кількість фестивалів, які постійно щось демонструють, — місцеві кажуть, їх 365 на рік — вже рукотворне диво.

Вистави за п’єсами Павла Ар’є нині з успіхом йдуть на театральних сценах українських та зарубіжних міст. Каже, що вже роками живе, по суті, в шпагаті, бо доводиться проводити одну пряму лінію-дорогу між Львовом і німецьким Кельном, в яких проживає. Особисте життя тримає під сімома замками, зауважуючи, що «своє треба для себе берегти, це — святе». «УК» запросив пана Павла на зустріч. 

 ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ: Із засудженого — в академіки Туркменії Криваві лампаси сталінських маршалів Де поділись українці?

Коли я вперше відвідала Центр кобзарського мистецтва у Підгородньому (Дніпропетровська область) й ознайомилася з тамтешнім музеєм, мене вразили долі кобзарів, які жили і творили у цьому козацькому краї. Попри життєві негаразди, репресії та переслідування радянської влади, і на війні, й у в’язниці вони залишалися українцями, не зраджували народному мистецтву. Це кобзар і художник, майстер з виготовлення бандур Іван Бут — репресований і реабілітований вже посмертно, це його учень Олекса Коваль, який під час Другої світової війни у брянських лісах власноруч зробив бандуру і грав на ній. 

Смерть — це природне продовження життя, казала баба Юстина в новелі Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи». Певно, що так, але торкатися тієї частинки свідомості, де живуть думки про неминучу скінченність життя, не хочеться. Страшно. А той факт, що тяжко, невиліковно хворіти й помирати можуть діти, геть нестерпний.

«Ані звуку!» — грізно процідила крізь зуби вчителька географії й міцно стиснула дерев’яну указку-меч. Школярі, немов миші, перелякано принишкли над підручниками. «Читаємо мовчки!» — прогриміла педагог зі стажем. Про те, як викладають в одній зі шкіл, розповіла мама восьми?класника. Така узурпаторська педагогіка в наших навчальних закладах не дивовижа. Та учні навіть звикли до такого ставлення вчителя. Як змінити ситуацію на краще, дізнавався «УК».