ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ 

Фальшивий прапор демократії
Від Петербурга до Амура — українськими руками
«Доборолась Україна до самого краю…»

Мій співрозмовник називає себе корінним степовиком і донеччанином, адже народився в цьому краю, тут здавна жили його предки, про що нагадують могили дідів-прадідів. А ще педагог і письменник Валерій Романько належить до тих краєзнавців, які не тільки добре знають і люблять свій край, а й намагаються своєю працею зробити ще кращою малу батьківщину. І навіть якщо під час окупації Слов’янська хоч-не-хоч виникали думки про виїзд звідси, але, каже, все одно вірив, що це буде тільки тимчасово.   

Село Річка лежить далеко від автомобільних трас. Примостилося під самим Боржавським нагір’ям, звідси є прямий вихід на полонину. Там незліченні багатства з угіддями чорниць, килими квітів, цілющих рослин. Із глибин землі в селі б’ють аж 13 джерел із «квасом» — мінеральною водою.

Але не чорницями і квасом насамперед багата Річка — людьми, які звикли самі влаштовувати життя, не покладаючись на доброго дядька. Здоровий консерватизм річан, які не поспішають відмовлятися від звичаїв і занять предків, зробили їхнє село оазою різноманітних ремесел.

Для культурно-мистецьких Сум і всього краю — подія знакова. І хай сезон не ювілейний, його початок уже викликав значний інтерес у шанувальників сценічного мистецтва. Бо, як справедливо зауважив директор театру заслужений діяч мистецтв України Микола Юдін, справжнє мистецтво завжди бажане, очікуване і затребуване.  Тим паче такого титулованого колективу, який протягом останніх років піднявся на якісно вищі щаблі у самовдосконаленні й нещодавно заслужено отримав звання академічного. 

Таким вагомим творчим доробком, що містить прозу, поезію і публіцистику, Микола Гаврилович відзначив своє сімдесятиріччя. А побачив світ ювіляр у колоритному селі Тарган, що на Київщині, провів у ньому щасливі дитячі та юнацькі роки. 

Про односельців, незабутні враження від пережитого розповідав і в журналістських матеріалах, і в літературних та публіцистичних творах. Пригадую, з яким інтересом у редакційному колективі «УК» обговорювали книжки Миколи Гавриловича «Володька Рекс», «Марчуківський куток», «Дорога до себе». Урядовокур’єрці були першими читачами і критиками цих творів (Микола Махінчук майже 19 років працював першим заступником головного редактора газети). 

Модна колекція, як довершена картина: у ній кожна деталь має бути припасованою до загальної ідеї, не випадати із спільного контексту, поєднуватися з іншими елементами, не повторюючи їх, і заодно творити єдине ціле.

У такому разі глядачі обов’язково завважать, що вона виконана на одному подиху. І щоб переконатися в цьому, достатньо навіть 15 хвилин — саме стільки часу відводять  учасникам Українського тижня моди його організатори.

За всі роки незалежності в Донецьку так і не знайшлося місця для пам’ятника поету і політв’язню Герою України Василю Стусу, який колись тут жив, навчався і працював. Також не вдалося назвати його іменем ні вулицю, де мешкала родина, ні університет, хоч колишній студент філфаку вважається одним із найвідоміших його випускників. 
У шахтарської столиці інші пріоритети та герої — приміром, за згадані роки тут встановили пам’ятник Йосифу Кобзону, з’явилися вулиці імені Юхима Звягільського та Валентина Ландика. Що ж, «батьки міста», політики, депутати і пересічні донеччани мають право на свій вибір. Інша річ, що не так давно, а насправді значно раніше, тут зробили такий вибір, після чого у Донецьку не знайшлося місця вже навіть для Донецького національного університету. Адже оскільки про нормальну роботу навчального закладу, безпеку його викладачів і студентів вже не йшлося, виникло закономірне бажання і рішення перевести його до Вінниці. 

Хтось із великих сказав, що професія медика — це щоденне служіння, на яке здатні лише чарівники. У певному розумінні вони справді чарівники, адже допомагають пацієнтам позбутися хвороб та вести здоровий спосіб життя. Саме на служіння людям спрямовують своїх вихованців у Черкаському медичному коледжі. Студенти цілком усвідомлено готуються щоденно віддавати свої знання і вміння тим, хто цього потребує, отже, і Батьківщині. 

«Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя. Сенека», — прочитав в одному з холів медичного коледжу. 

Популяризувати національну вишивку та костюм — основне завдання цього всеукраїнського фестивалю. Якось уже так повелося, що свято нашого оберегу часто змінює дату свого проведення: перші роки ставало одним із заходів до Дня Незалежності України та Дня міста, відтак його приурочували до Дня матері. Із російською окупацією українських теренів нинішнього року виглядало так, що фестивалю взагалі не бути. Але з війною спалахнуло небувале патріотичне піднесення українського народу, одягатися у вишиті сорочки, блузки, костюми й сукні покликало саме серце, національна ідентичність. Тож у Тернополі на це не могли не зважити й  усьоме скликали-таки народних майстрів і шанувальників вишиття на фестиваль. Звісно,  не був він таким чисельним на учасників, як минулими роками. Переважно із Західної України приїхали вишивальниці, підприємці, для яких вишиванки чи не передовсім бізнесова справа. 

Міністерство освіти і науки має намір перевести всі вищі навчальні заклади з контрольованої незаконними збройними формуваннями частини території Луганської області. Рубікон виявився всього за сто кілометрів від рідного міста. 
Увечері ледь пробився на телефон дзвінок від давньої доброї знайомої з Луганська. Її донька — викладач Луганського національного аграрного університету. До кінця липня, коли в обласному центрі разом зникли світло і вода, вона працювала на факультеті. Борг із зарплати доріс до семи місяців, враховуючи невиплачені відпускні. Днями керівництво вишу зібрало викладачів і повідомило про своє рішення відновити роботу університету. Молода викладачка заявила, що не хоче працювати на окупованій території, тож має намір розрахуватися й отримати законні виплати. У відповідь почула: «Грошей немає. У трудовій книжці ми поставимо печатку ЛНР — виш продовжує працювати».