«Народ зрозумів: час уже на вулиці виходити. І народ вийшов. Першими — студенти. Вони йшли до Будинку радіо. Будинок охороняли підрозділи поліції. Почався бій озброєних вертухаїв проти беззбройної юрби».

Якщо хтось вважає, що це розповідь про події, що сталися рік тому в Києві, він помиляється. Місце дії — Будапешт, час, коли це відбувалося, — 1956 рік. Те, що сталося після того, як побили студентів, теж дуже нагадує події в Україні 2014 року. 

«Я зараз не в театрі. Я більше займаюся дітьми. Я забрав їх від війни», — такими були перші слова Вадима Писарева у відповідь на прохання розповісти про нинішню ситуацію в Донецькому національному академічному театрі опери і балету ім. А.Б. Солов’яненка, в якому він до недавнього часу працював і художнім керівником якого є досі. Він говорив обережно, не даючи різких оцінок, розуміючи, що це може позначитися на долі частини трупи, яка продовжує працювати у нелегких умовах окупації.
Народний артист, відомий в Україні та світі, розповів, що в театрі був великий колектив — п’ятсот співробітників: бутафори, художники, оркестр, хор, балет...

Вища школа потребує реформ — справжніх, професійних та зрозумілих для українського суспільства. Одним із напрямів майбутніх реформ є анонсована міністром освіти і науки України Сергієм Квітом оптимізація мережі вищих навчальних закладів із подальшим створенням потужних регіональних дослідницьких університетів. Доцільність такої ініціативи в регіонах зрозуміла: у більшості університетів скорочується контингент студентів, дублюється підготовка фахівців, витрачається значний державний фінансовий ресурс на їх утримання, зростає неконкурентоспроможність випускників університетів на вітчизняному та європейському ринках праці.

Можливо, професор Райнерт, автор бестселера «Як багаті країни стали багатими і чому бідні країни залишаються бідними», мав на увазі ситуацію в Україні, стверджуючи, що «в багатьох країнах ми спостерігаємо процеси, протилежні розвитку і прогресу, — регрес і примітивізацію». З такого припущення й розпочалася наша бесіда з директором Черкаського державного бізнес-коледжу Олегом КУКЛІНИМ. 

У цій стрічці, національна прем’єра якої відбудеться в Україні 12 листопада, є захопливий екшн, зворушливі лав-сторі, чудові краєвиди. Вже сама її фабула претендує на інтерес і симпатії українського глядача. Карколомна індустріалізація та пекельний голодомор 30-х років. Американський інженер приїжджає до Харкова, щоб допомогти радянським товаришам налагодити випуск тракторів.  

1984 рік назавжди увійшов в історію української археологічної науки. Тоді у жовтні — листопаді неподалік села Пороги Ямпільського району експедиція Вінницького обласного краєзнавчого музею під керівництвом Бориса Лобая відкрила поховання сарматського можновладця, що стало сенсацією, адже до цього зовсім не було відомо про присутність сарматів на території області.  

Його ера розпочалася з «алокання»

Чверть героїв-панфіловців — етнічні українці

Іменем генерала-зрадника називають багатьох

На Поділлі нову сторінку в своїй історії ДонНУ писатиме в адміністративному корпусі колишнього державного підприємства «Кристал», яке місцеві органи влади надали під навчальний корпус. Свого часу, до речі, на цьому підприємстві виготовляли приблизно 4% світового ринку діамантів. Вінницькі гранувальники алмазів цінувалися майже так, як тепер державі необхідні молоді патріотичні кадри. 

— Ось вам чайник, але воду для чаю з колонки не беріть — вона тхне трубами! — застеріг мене комендант однієї з баз відпочинку на території Шацького національного природного парку. — Візьмете просто з озера!

На ці слова не здивувався. Адже ще з початку 1970-х знаю, що вода у Світязі значно чистіша, ніж у водогонах багатьох міст.

Нині, коли російські агресори та їхні поплічники засипають українську землю вогнем із «Градів», чимало наших воїнів зазнають осколкових поранень, що призводять до тяжких уражень шкірних покривів та опіків. Медикам рятувати життя воїнам допомагає електродерматом, який розробив  доцент Тернопільського медуніверситету, завідувач відділення опікової травми та пластичної хірургії лікарні швидкої допомоги в обласному центрі Андрій Ковальчук. 

Літні люди з жалем згадують колишню доступну, безплатну медичну допомогу. Але не замислюються над тим, що такою вона була передовсім для партійно-адміністративної верхівки. Населення за неї розплачувалося важкою працею на заводах, колгоспних ланах, а держава забирала до 80% ними заробленого, чим і оплачувала так звану безплатність. Щоправда, позитивними були деякі організаційні засади радянської медицини: боротьба з інфекційними хворобами, диспансеризація.