Таким вагомим творчим доробком, що містить прозу, поезію і публіцистику, Микола Гаврилович відзначив своє сімдесятиріччя. А побачив світ ювіляр у колоритному селі Тарган, що на Київщині, провів у ньому щасливі дитячі та юнацькі роки. 

Про односельців, незабутні враження від пережитого розповідав і в журналістських матеріалах, і в літературних та публіцистичних творах. Пригадую, з яким інтересом у редакційному колективі «УК» обговорювали книжки Миколи Гавриловича «Володька Рекс», «Марчуківський куток», «Дорога до себе». Урядовокур’єрці були першими читачами і критиками цих творів (Микола Махінчук майже 19 років працював першим заступником головного редактора газети). 

Модна колекція, як довершена картина: у ній кожна деталь має бути припасованою до загальної ідеї, не випадати із спільного контексту, поєднуватися з іншими елементами, не повторюючи їх, і заодно творити єдине ціле.

У такому разі глядачі обов’язково завважать, що вона виконана на одному подиху. І щоб переконатися в цьому, достатньо навіть 15 хвилин — саме стільки часу відводять  учасникам Українського тижня моди його організатори.

За всі роки незалежності в Донецьку так і не знайшлося місця для пам’ятника поету і політв’язню Герою України Василю Стусу, який колись тут жив, навчався і працював. Також не вдалося назвати його іменем ні вулицю, де мешкала родина, ні університет, хоч колишній студент філфаку вважається одним із найвідоміших його випускників. 
У шахтарської столиці інші пріоритети та герої — приміром, за згадані роки тут встановили пам’ятник Йосифу Кобзону, з’явилися вулиці імені Юхима Звягільського та Валентина Ландика. Що ж, «батьки міста», політики, депутати і пересічні донеччани мають право на свій вибір. Інша річ, що не так давно, а насправді значно раніше, тут зробили такий вибір, після чого у Донецьку не знайшлося місця вже навіть для Донецького національного університету. Адже оскільки про нормальну роботу навчального закладу, безпеку його викладачів і студентів вже не йшлося, виникло закономірне бажання і рішення перевести його до Вінниці. 

Хтось із великих сказав, що професія медика — це щоденне служіння, на яке здатні лише чарівники. У певному розумінні вони справді чарівники, адже допомагають пацієнтам позбутися хвороб та вести здоровий спосіб життя. Саме на служіння людям спрямовують своїх вихованців у Черкаському медичному коледжі. Студенти цілком усвідомлено готуються щоденно віддавати свої знання і вміння тим, хто цього потребує, отже, і Батьківщині. 

«Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя. Сенека», — прочитав в одному з холів медичного коледжу. 

Популяризувати національну вишивку та костюм — основне завдання цього всеукраїнського фестивалю. Якось уже так повелося, що свято нашого оберегу часто змінює дату свого проведення: перші роки ставало одним із заходів до Дня Незалежності України та Дня міста, відтак його приурочували до Дня матері. Із російською окупацією українських теренів нинішнього року виглядало так, що фестивалю взагалі не бути. Але з війною спалахнуло небувале патріотичне піднесення українського народу, одягатися у вишиті сорочки, блузки, костюми й сукні покликало саме серце, національна ідентичність. Тож у Тернополі на це не могли не зважити й  усьоме скликали-таки народних майстрів і шанувальників вишиття на фестиваль. Звісно,  не був він таким чисельним на учасників, як минулими роками. Переважно із Західної України приїхали вишивальниці, підприємці, для яких вишиванки чи не передовсім бізнесова справа. 

Міністерство освіти і науки має намір перевести всі вищі навчальні заклади з контрольованої незаконними збройними формуваннями частини території Луганської області. Рубікон виявився всього за сто кілометрів від рідного міста. 
Увечері ледь пробився на телефон дзвінок від давньої доброї знайомої з Луганська. Її донька — викладач Луганського національного аграрного університету. До кінця липня, коли в обласному центрі разом зникли світло і вода, вона працювала на факультеті. Борг із зарплати доріс до семи місяців, враховуючи невиплачені відпускні. Днями керівництво вишу зібрало викладачів і повідомило про своє рішення відновити роботу університету. Молода викладачка заявила, що не хоче працювати на окупованій території, тож має намір розрахуватися й отримати законні виплати. У відповідь почула: «Грошей немає. У трудовій книжці ми поставимо печатку ЛНР — виш продовжує працювати».

Кілька днів поспіль дорогою на роботу проходжу повз великий плакат. На ньому — шестирічна дівчинка Нона, що страждає від гемофілії, і цифра, яка зменшується щодня: так громадські активісти, що пікетують Кабмін, нагадують чиновникам, скільки лишилося до кінця терміну, відведеного Прем’єр-міністром на закупівлю ліків державою. «Залишилось 5 днів» — було написано на плакаті у п’ятницю.
Нагадаємо, що патова ситуація з тендерами виникла не вчора. Ще на початку літа нині відсторонений міністр охорони здоров’я Олег Мусій заявляв, що його перший заступник Руслан Салютін, очільник тендерного комітету, саботує проведення тендерів на закупівлю ліків за державними програмами, і казав, що давно підготував подання про його звільнення. 

Чому на годину запізнився на презентацію своєї книги в Спілці письменників поет? Не кожен з його побратимів по перу пояснить свою непунктуальність ось так: «У нас о 8-й ранку був бій, а потім десь до 10-ї наші позиції накривали мінометами. Це така зараза: не можеш відстрілюватися, коли летить міна, бо б’ють здалеку, треба пересидіти в окопах, бліндажах. Сьогодні били з великокаліберних мінометів — якщо ти не на позиції і не в окопі, найкраще знайти схованку десь у підвалі. А щоб сісти в авто і їхати, не було й мови. Як тільки виникла пауза, втомилися по нас стріляти, я вирушив до вас». 

«Немає значення, коли він загинув, — сімдесят років тому в карпатському лісі, сім місяців тому на Інститутській чи сім днів тому в Донецькому аеропорту. Ми маємо берегти пам’ять про всіх них. Адже наша свобода — їхня кров», — цими словами відкрив пре м’єрний показ документальної стрічки «Хроніка Української Повстанської Армії (1942—1954)» у Центральному будинку офіцерів Збройних сил України директор Українського інституту національної пам’яті історик Володимир В’ятрович. Організували захід Український інститут національної пам’яті, Міністерство оборони та Галузевий державний архів Служби безпеки України.

Так уже сталося, що наш ринок заполонили зарубіжні товари легкої промисловості, однак санітарні служби періодично констатують, що значна їх частина шкідлива для здоров’я. Проте бідний покупець лише  стинає плечима. Мовляв, а куди подітися, все одно нічого кращого вітчизняного немає.

Неправда, є! І навіть таке, що подібного за кордоном не мають. Біда   в іншому: про досягнення українських вчених і виробничників у створенні і освоєнні нових матеріалів для легкої промисловості мало відомо широкому загалу. І в цьому не провина, а біда винахідників та розробників, оскільки 23 роки вітчизняний ринок орієнтують на поставку зарубіжного краму, а отже, й виробництва та науки.