Над написом «Мінздрав прєдупрєждаєт…», який прикрашав у радянські часи пачки цигарок, хто тільки не стьобався. Хоч попередження було правильним, але воно дуже швидко приїлося і перестало виконувати свою застережну функцію. Тому цивілізований світ пішов значно далі й почав вимагати від виробників цигарок розміщувати на пачках картинки, які наочно демонструють наслідки куріння. Наприклад, бразильці малюють здохлих щурів та тарганів із підписом «Так діє миш’як, який є в цигарках».  

 Важко повірити, що чинною військово-медичною доктриною в Україні є документ майже вісімдесятирічної давності — доктрина Радянського Союзу 1937 року із поправками 1956-го. Над новою почали працювати, коли стало зрозумілим, що ескалація конфлікту з Росією неминуча.  

«Медична служба штабу Національного спротиву почала роботу над документом у березні», — повідомив журналістів учасник АТО доктор медичних наук Всеволод Стеблюк. За його словами, групи фахівців створено в Міноборони, МОЗ, інших відомствах. Нині проект військово-медичної доктрини перебуває в Адміністрації Президента.

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ 

Фальшивий прапор демократії
Від Петербурга до Амура — українськими руками
«Доборолась Україна до самого краю…»

Мій співрозмовник називає себе корінним степовиком і донеччанином, адже народився в цьому краю, тут здавна жили його предки, про що нагадують могили дідів-прадідів. А ще педагог і письменник Валерій Романько належить до тих краєзнавців, які не тільки добре знають і люблять свій край, а й намагаються своєю працею зробити ще кращою малу батьківщину. І навіть якщо під час окупації Слов’янська хоч-не-хоч виникали думки про виїзд звідси, але, каже, все одно вірив, що це буде тільки тимчасово.   

Село Річка лежить далеко від автомобільних трас. Примостилося під самим Боржавським нагір’ям, звідси є прямий вихід на полонину. Там незліченні багатства з угіддями чорниць, килими квітів, цілющих рослин. Із глибин землі в селі б’ють аж 13 джерел із «квасом» — мінеральною водою.

Але не чорницями і квасом насамперед багата Річка — людьми, які звикли самі влаштовувати життя, не покладаючись на доброго дядька. Здоровий консерватизм річан, які не поспішають відмовлятися від звичаїв і занять предків, зробили їхнє село оазою різноманітних ремесел.

Для культурно-мистецьких Сум і всього краю — подія знакова. І хай сезон не ювілейний, його початок уже викликав значний інтерес у шанувальників сценічного мистецтва. Бо, як справедливо зауважив директор театру заслужений діяч мистецтв України Микола Юдін, справжнє мистецтво завжди бажане, очікуване і затребуване.  Тим паче такого титулованого колективу, який протягом останніх років піднявся на якісно вищі щаблі у самовдосконаленні й нещодавно заслужено отримав звання академічного. 

Таким вагомим творчим доробком, що містить прозу, поезію і публіцистику, Микола Гаврилович відзначив своє сімдесятиріччя. А побачив світ ювіляр у колоритному селі Тарган, що на Київщині, провів у ньому щасливі дитячі та юнацькі роки. 

Про односельців, незабутні враження від пережитого розповідав і в журналістських матеріалах, і в літературних та публіцистичних творах. Пригадую, з яким інтересом у редакційному колективі «УК» обговорювали книжки Миколи Гавриловича «Володька Рекс», «Марчуківський куток», «Дорога до себе». Урядовокур’єрці були першими читачами і критиками цих творів (Микола Махінчук майже 19 років працював першим заступником головного редактора газети). 

Модна колекція, як довершена картина: у ній кожна деталь має бути припасованою до загальної ідеї, не випадати із спільного контексту, поєднуватися з іншими елементами, не повторюючи їх, і заодно творити єдине ціле.

У такому разі глядачі обов’язково завважать, що вона виконана на одному подиху. І щоб переконатися в цьому, достатньо навіть 15 хвилин — саме стільки часу відводять  учасникам Українського тижня моди його організатори.

За всі роки незалежності в Донецьку так і не знайшлося місця для пам’ятника поету і політв’язню Герою України Василю Стусу, який колись тут жив, навчався і працював. Також не вдалося назвати його іменем ні вулицю, де мешкала родина, ні університет, хоч колишній студент філфаку вважається одним із найвідоміших його випускників. 
У шахтарської столиці інші пріоритети та герої — приміром, за згадані роки тут встановили пам’ятник Йосифу Кобзону, з’явилися вулиці імені Юхима Звягільського та Валентина Ландика. Що ж, «батьки міста», політики, депутати і пересічні донеччани мають право на свій вибір. Інша річ, що не так давно, а насправді значно раніше, тут зробили такий вибір, після чого у Донецьку не знайшлося місця вже навіть для Донецького національного університету. Адже оскільки про нормальну роботу навчального закладу, безпеку його викладачів і студентів вже не йшлося, виникло закономірне бажання і рішення перевести його до Вінниці. 

Хтось із великих сказав, що професія медика — це щоденне служіння, на яке здатні лише чарівники. У певному розумінні вони справді чарівники, адже допомагають пацієнтам позбутися хвороб та вести здоровий спосіб життя. Саме на служіння людям спрямовують своїх вихованців у Черкаському медичному коледжі. Студенти цілком усвідомлено готуються щоденно віддавати свої знання і вміння тим, хто цього потребує, отже, і Батьківщині. 

«Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя. Сенека», — прочитав в одному з холів медичного коледжу.