Наша свобода — їхня кров

«Немає значення, коли він загинув, — сімдесят років тому в карпатському лісі, сім місяців тому на Інститутській чи сім днів тому в Донецькому аеропорту. Ми маємо берегти пам’ять про всіх них. Адже наша свобода — їхня кров», — цими словами відкрив пре м’єрний показ документальної стрічки «Хроніка Української Повстанської Армії (1942—1954)» у Центральному будинку офіцерів Збройних сил України директор Українського інституту національної пам’яті історик Володимир В’ятрович. Організували захід Український інститут національної пам’яті, Міністерство оборони та Галузевий державний архів Служби безпеки України.

Особливість стрічки в тому, що в її основі — свідчення учасників тих подій. Сьогодні їм по 90 років, але вони пам’ятають усе так, наче це відбулось учора. Ми бачимо їх на екрані не лише сьогоднішніх. Завдяки вражаючій праці реконструкторів та грі акторів глядачі побачать учасників повстанського руху молодими. Сцени боїв та миттєвості тогочасного життя відтворені дуже переконливо. А фото тих років та кадри кінохроніки доповнюють ці враження.

Також глядачі мали змогу перед прем’єрою переглянути виставку Центру досліджень визвольного руху «Українська Повстанська Армія: історія нескорених», яка розповідає про історію створення, озброєння, командирів та головні бої УПА, про щоденне життя повстанців, медичну службу, тилове забезпечення та участь жінок у визвольному русі. Виставка демонструє близько півтисячі унікальних архівних фото, документи з радянських та німецьких джерел і внутрішні документи ОУН та УПА. Особисто мене надзвичайно вразив такий експонат, як кримінальна справа керівника військової округи №2-Буг (УПА-Захід) Василя Левковича (Ворона). Радянські каральні органи заарештували 25-річного Василя у 1947 році і після допитів та слідства присудили йому 25 років таборів. Так от, товщина цієї справи — як товщина цеглини. Гортаючи на моє прохання документи (для цього слід вдягати спеціальні рукавички), заступник директора Галузевого державного архіву СБУ Володимир Бурчак розповів, що це — далеко не рекорд, деякі справи складалися з кількох, а то й із десятків подібних томів.

А у директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича спитав про ще маловідому для багатьох сторінку історії організації, яка зароджувалася не як антирадянський рух. Ось що він сказав:

— Справді, збройний повстанський рух на Західній Україні виник ще на початку 1920-х років, коли ці території було приєднано до Польської держави. Рух став наслідком утвердження польськості на цих територіях, наслідком утиску, часом дуже великого, прав українців. Візьмімо той факт, що в 1937 році було знищено понад 100 українських церков. Хоч це і не можна порівнювати з тим, що в той самий час виробляла радянська влада на підконтрольній їй території України.

На Західній Україні ще на початку 1920-х колишні офіцери УНР і ЗУНР створили УВО — Українську військову організацію на чолі з Євгеном Коновальцем. УВО почала підпільну боротьбу проти Польської держави. Далі вона виросла в ОУН, яка й відіграла величезну роль у подіях 1940-х років. Метою боротьби ОУН було створення незалежної України. Незалежної від Польщі, від Німеччини, від СРСР, від будь-кого. А вже про історію власне УПА ви мали нагоду дізнатися з фільму.

Важливо зрозуміти, що всі вони боролися ПРОТИ когось, бо боролися ЗА нашу незалежність.

Від автора. Особисто мене вразила самоорганізація на територіях, які контролювалися повстанцями. Там відкривали школи, бібліотеки, будували церкви, налагоджували виробництво. Це жваво нагадало те завзяття й енергію, з якими самоорганізовувався Майдан. Мабуть, ця здатність навіть у найважчих умовах творити і будувати — одвічний ген нашого народу.

Крізь призму свідчень очевидців

У короткому слові перед переглядом режисер фільму Тарас Химич зауважив, що він та його колеги хотіли показати український повстанський рух «крізь призму свідчень очевидців. Усні історії дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій».

Науковими консультантами стали доктор історичних наук Іван Патриляк та кандидат історичних наук Олександр Пагіря. Це надає фільму цінності не тільки як виховного, а і як навчального матеріалу. Недарма на показі було чимало курсантів ліцею ім. Богуна та студентів.

Зокрема, стрічка нагадує, що УПА діяла від 1942 року до вересня 1949-го, після чого реорганізувалася у збройне підпілля, діяльність якого тривала до початку 1960-х років. У 1944 році як орган політичного керівництва УПА та всього визвольного руху було створено Українську головну визвольну раду — прототип парламенту, який складався з представників різних політичних сил. Через лави УПА пройшло понад сто тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР репресовано понад півмільйона осіб. Загальна площа території, охопленої повстанським рухом у 1944 році, становила близько 150 тисяч квадратних кілометрів, на ній проживало майже 15 мільйонів людей. Це приблизно чверть площі теперішньої української держави. Водночас націоналістичне підпілля ОУН, пов’язане з УПА, діяло на території всієї України, у тому числі в Криму та на Донбасі.