Творчий спадок Тараса Шевченка налічує близько 500 мистецьких творів. Чимало з того, що представлено в музеях і колекціях, митець створив під час трьох мандрівок Україною, які здійснив з 1844 по 1859 рік, зокрема й Канівщиною.

Благодійний фонд «Тарасова земля» запропонував журналістам подивитися, як тут вшановують Кобзаря. Поїздка стала інформативно й емоційно насиченою завдяки голові правління фонду заслуженому працівникові культури, історикові Михайлові Іщенку. 

Він навряд чи мав у дитинстві вдосталь іграшок: хоч і походив із дворянської сім’ї, але у військовій академії, куди потрапив десятирічним, був найбіднішим навіть з-поміж учнів-неаристократів. Та чи відбирав іграшки у своїх ровесників — так, як потім, у майбутньому, привласнював цілі країни, розбиваючи їхні війська, граючись долями мільйонів людей? А тепер про нього можна почути й таке: «Обережно, не розбийте Наполеона!»  

Дискусії про те, чи варто фінансувати науку в складні для країни часи, відбувались і в кризові роки, і в некризові. Так уже сталося, що науку й освіту в нас фінансують за залишковим принципом. Обсяг бюджетних асигнувань у науку в Україні протягом останнього десятиріччя не сягав вище 0,3—0,4% ВВП, тоді як у країнах ЄС на це виділяють удесятеро більше. Зрозуміло, що стан економіки країни не дає змоги вирішувати всі наболілі питання одночасно. Але ми приречені шукати шляхи виходу із того складного становища, в якому опинилась наука. 

Складна суспільно-політична ситуація не сприяла проведенню в області багатьох туристських заходів. Наприклад, від січня не відбулися вже 44 фестивалі.

— У цьому є й позитив, адже не відбулися передовсім ті фести, які паразитували на державному бюджеті, — сказав завідувач кафедри туризму Ужгородського національного університету Федір Шандор. — Пройде певне очищення, і виживуть ті, які затребувані на ринку.

А таки супереч скептикам туристичний сезон-2014 розпочинається жваво. Це засвідчили потоки туристів, які приїжджали помилуватися цвітом сакур в Ужгороді та долиною нарцисів на Хустщині. 

Цими днями в наших школах відзначають свято Останнього дзвоника. Зворушує до сліз, коли бачиш, що саме цього року багато хто — й учні з батьками, й учителі — прийшов на урочисті лінійки у вишиванках й зі щирим натхненням підхоплює слова Державного гімну. Водночас дуже непокоїть те, що в «гарячих» східних областях акомпанементом до свята замість традиційного вальсу стає стрілянина. Тож хай запанує мир в усій країні. Тільки в такому разі майбутньому випускників нічого не загрожує. 

Голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко під час відкриття церемонії вручення премій Кабінету Міністрів імені Лесі Українки та Максима Рильського за 2013 рік пригадав такий випадок. На столичному Хрещатику, коли облаштовували місця для книжкової виставки просто неба, до робітників підійшла жінка. 

Що робити, коли наш двигун — серце — перекачує кров справно, а судини не справляються зі своїм завданням? Як боротися із сезонними, погодними та іншими специфічними проявами в судинній системі людини? На ці та багато інших запитань відповідає начальник клініки судинної хірургії Головного військово-медичного клінічного центру Київського військового госпіталю, ангіохірург вищої категорії полковник медичної служби Володимир РОГОВСЬКИЙ. 

ЧИТАЙТЕ В РУБРИЦІ:

Правда — лише для своїх?

«Руський витязь» київського роду

Другий чи третій фронт?

Нині юнацтву видається, що призначення хустки — суто функціональне. Та насправді в Україні це не просто головний убір жінки. Навпаки, хустка широко використовувалася не тільки в побуті, а й обрядах, а ще символізувала рідну домівку, кохання і материнську любов. Наприклад, ще у 70-80-х роках минулого століття в моєму рідному селі на Одещині хлопця, який запрошував прийти відсвяткувати його проводи до армії, перев’язували хусткою. І тугенько, щоб повернувся живим і здоровим. Поверх іншої в’язали своєю у кожному дворі, в який він заходив. Село мале, та пройшовши його все, юнак відчував, що від хусток і добрих побажань груди ставали, як щит. 

Він — «народився, як усі. Ріс, як усі. Спав менше, як усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше. Тому й став сатириком». Додам: відомим українським письменником-сатириком, публіцистом, громадським діячем, до того ж неперевершеним артистом розмовного жанру. І це — Євген Дудар.
Однієї січневої днини кількадесят років тому він з’явився на білий світ у селі Озерна, що тепер у Зборівському районі на Тернопіллі. Нещодавно знову постав перед своїми краянами, аби представити їм свою чергову книжку «Роздуми легковажного», яку видав у тернопільському видавництві «Богдан». Ще перед репрезентацією домовився про інтерв’ю з Євгеном Михайловичем.