Проблема поширення епідемії ВІЛ/СНІДу та породжених нею ризиків  актуальна для українського населення. Особливої гостроти набуло забезпечення ВІЛ-інфікованих осіб ліками. Ці та інші питання ми обговорювали з заступником голови Державної служби України з питань протидії ВІЛ/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань Оленою ЄЩЕНКО.  

В Україні святкування Нового року за старим календарем — не просто чергове застілля, а наповнене чарівним змістом дійство, яке поєднало і язичницькі, і християнські традиції. На 13 січня припадає день преподобної Меланії, а 14-го — уславлюють святого Василя Великого. Напередодні Старого Нового року за давньою традицією відбувається народне свято Маланка із перевдяганням у фольклорних персонажів та тварин. Головні герої — Маланка, роль якої (як і всі ролі цього карнавального дійства) виконує хлопець, перевдягнутий у жіноче вбрання, та дід Василь. Традиційними образами цього свята є маски тварин — Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня та інших.  

Унаслідок медичної реформи структура первинної медичної допомоги стала більш чіткою та визначеною. Про це повідомили на брифінгу представники профільного міністерства.

Десь на Старий Новий рік водять Козу, а на Буковині з діда-прадіда Маланку — файну дівчину (цю роль зазвичай довіряють найвищому артистичному юнакові), довкола якої збирається ціла свита. Віками до неї входять незмінні Дід, Баба і Пан, традиційні міфічні персонажі з народних легенд і казок. А поруч із ними — хто вже на що здатний у своїй фантазії й вправності маскарадного костюма. Тут і найвідоміші політики світу, арабські шейхи з молодицями, моряки, що спустилися на вітрильнику з карпатських полонин, радянські колгоспники в обнімку із зірками Голлівуда та зарубіжної естради. І вся ця феєрична переберія виграє, співає, танцює, жартує, зачіпає перехожих, бажаючи їм щастя-здоров’я, частує усіх охочих горілкою (усе в міру!) із заткнутих кукурудзяними качанами штофів завбільшки з відро.   

…Пізнього вечора міською вулицею з вітерцем мчав велосипедист. А за якусь мить він з розгону в’їхав в іномарку, припарковану біля тротуару. Почувся дзенькіт та емоційний вигук щось на кшталт: «Стонадцять чортів!» Розпач молодика можна було зрозуміти, бо це нагадувало майже класичну ситуацію, коли горопашний «Запорожець» ненароком зачепив крутий «Мерседес». Утім, у цьому разі «попав» саме власник іномарки. Адже велосипедист почав сердито бурчати: мовляв, цих автомобілів розвелося стільки, що ні вдень, ні вночі нормальній людині не проїхати. А потім  заходився спересердя буцати ногами колеса автівки. Де можна спостерігати такі взаємини між автомобілістами та велосипедистами? Звичайно, в Амстердамі.  

До кінця минулого століття небагато наших співвітчизників знали про Симиренків. Не згадували про них і в засобах масової інформації. Хоча ця родина зробила великий внесок в економічне і духовне відродження України.
У 1747-му німецький хімік Маркграф винайшов спосіб виготовлення цукру з буряків (до цього його виробляли тільки з цукрової тростини). Проте це виробництво почало швидко розвиватися не в Німеччині, а у Франції, де Наполеон, прагнучи позбутися економічної залежності від Англії, створив усі умови для розвитку цукробурякової промисловості.

Минулого року на видання навчальної літератури для шкіл було виділено  243,2 мільйона гривень. За ці гроші видали 269 назв підручників накладом понад 12 мільйонів примірників, зокрема й 11 назв —  шрифтом Брайля для  незрячих дітей. Про це журналістам повідомив  міністр освіти Дмитро Табачник, підбиваючи підсумки роботи освітньої галузі за 2013 рік. Він також наголосив, що це максимальне фінансування за  роки незалежності України. За  кошти держбюджету купили 438  шкільних автобусів та ще понад 250  — за гроші місцевих  бюджетів. Водночас загальна потреба в такому транспорті  на початок минулого року становила 1613 машин.  

Із Кирилом Вадимовичем Стеценком, онуком відомого композитора, громадського діяча початку ХХ століття Кирила Григоровича Стеценка, ми зустрілися недільного ранку в кав’ярні. Ці дві години ледь вдалося викроїти зі щільного графіка пана Кирила: тривала напружена підготовка до його сольного концерту. Проте часу вистачило, аби відчути внутрішню інтелігентність і незалежність цього чоловіка та відданість справі, яку робить. Звичайно, багато що з розмови не вдалося втиснути в обмежені обсяги газетної шпальти. Але так буває завжди, коли щастить зустріти цікаву людину. 

Ця повнометражна стрічка талановитого молодого українського кінорежисера за 90 хвилин не тільки закохує глядача у традиції інакшого маланкування, які впродовж шести століть з уст в уста передаються від покоління до покоління у прикордонному буковинському селищі Красноїльськ, де живуть переважно етнічні румуни. У ній поринаєш і в життя тих, хто цих традицій дотримується з яскравим творчим розмаїттям. Їхнє маланкування теж починається післязавтра ввечері, але триває довше, до післяобідньої пори наступного дня. І вражає, заворожує не лише прадавньою автентичністю яскравого народного карнавального дійства, а й тим, наскільки важливе й доленосне воно для його молодих учасників.  

 Край гірників, металургів, машинобудівників, хіміків неспроста називають кочегаркою. Причому це визначення популярне не тільки на розмовному рівні — свого часу в губернському місті Бахмут (нині Артемівськ) видавали газету «Всеросійська КОЧЕГАРКА». А коли виник намір створити щомісячний літературний додаток до цього часопису, над назвою довго голови не сушили — «Забой».
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть літературний рух у промисловому регіоні розвивався здебільшого стихійно і завдяки зусиллям поодиноких авторів. Про якусь системність не йшлося, але місцеві газети періодично друкували на своїх сторінках вірші й оповідання тутешніх поетів та прозаїків. Завдяки архівам відомі й прізвища тих донбасівців, які були  літературними першопрохідниками: Яків Дебелий, Іван Журбенко, Софія Дальня, Пантелей Махіня й інші. А перший номер літературно-художнього журналу «Забой» у вересні 1923 року — найперша спроба організувати та об’єднати земляків, які мали хист і потяг до літературної творчості. Проте, схоже, рівень місцевих авторів був далеко не найкращим, оскільки тут знайшлося місце для творів тільки двох донбасівців, а інші сторінки заповнили легіонери з Києва, Москви, Петрограда тощо.