Уже наприкінці прес-показу стрічки «Легенда №17» в одеському «Сінема-Сіті», коли після останніх кадрів було вказано посвяту — легендарному хокеїстові Харламову і легендарному тренерові Тарасову — якийсь хлопчик аж вигукнув від несподіванки: «О, то цей фільм — на реальних подіях?!» Чому таке враження справила казка, що раптом стала бувальщиною, на хлопчака?

Може, річ у надзвичайно класному феєричному хокеї, що його демонстрував екранний Харламов? 

Як показує хай і нетривалий, але досвід модернізації вітчизняної галузі охорони здоров’я, успішність справи залежить від участі всього суспільства, зокрема його найактивніших представників — громадських організацій. Такої думки дотримується і заслужений працівник охорони здоров’я України, член Українського медичного клубу Іван СОРОКА.

До керівника Археологічного центру «Спадщина» Східноукраїнського університету Сергія Санжарова торік звернулися батьки одного з його студентів. Розповіли, що неподалік рідного міста Привілля є незвичайне поле, де здавна знаходять татарські монети.
— Ми виїхали подивитися. Познайомилися з двома місцевими краєзнавцями — Володимиром Молчаном із села Шипилівка та Володимиром Ковтуном із Лисичанська. Вони цікавляться давньою історією, досліджують, коли яке село виникло, і обидва збирають татарські монети. Тому й дізналися про незвичайне місце, — розповідає професор. — Місцеві жителі не тільки показували нам знайдені тут срібні татарські персні, бронзові підвіски та пригорщі різних монет, а й розповіли дивовижні історії. 

Президентська премія «Українська книжка року» підтверджує велику соціальну роль книги та читання як фундаментальних чинників розвитку культури та духовності українського суспільства. «Урядовий кур’єр» знайомить із лауреатами цієї премії та їхніми книгами, відзначеними в трьох номінаціях.

Переможцями у цій номінації стали Національний музей-заповідник українського гончарства та відомий науковець і популяризатор народного мистецтва з Опішного, доктор історичних наук професор Олесь ПОШИВАЙЛО за видання, присвячене найбільшій і найкоштовнішій у світі колекції глиняних мальованих мисок, виготовлених опішненськими гончарями.  

Над входом у білу чепурну будівлю Одеської кіностудії зі студійною емблемою легкокрилого вітрильника в останні роки часто вішають оголошення: «Тут знімається кіно». Кіностудія, яка знімала кіно про москвича Жеглова з МУРу, і сьогодні привертає увагу росіян. Наприклад, в Одесі «народилася» більшість частин фільму «Ліквідація». А увагу міжнародної громадськості у 2007 році привернула стрічка Єви Нейман «Біля річки», знята на березі Чорного моря. Вона на 36-му Роттердамському кінофестивалі зайняла одне з призових місць.
Разом з тим, за огорожею Одеської кіностудії у явному дисонансі з нещодавно відреконструйованою фігурою хлопчика — Нарциса (робота зі справжнього італійського мармуру, якій виповнилося 115 років!) «маячить» недобуд радянських часів. 

іде правди діти: ми вже давно звикли фінансувати заклади охорони здоров’я, попри так звану безплатну медицину. Благодійно-примусовий внесок, незважаючи на його сумнівний правовий статус, процвітає, нерідко збагачуючи не так фінансово-матеріальну базу того чи того закладу, як певну частину його керівництва чи комерційних структур, що присмокталися до нього.
Така залізна логіка, очевидно, вкоренилася й у практиці роботи частини персоналу 3-ї міської лікарні Черкас, куди недавно «швидка» доправила хворого. Маючи статус лікарні швидкої допомоги, заклад забезпечує невідкладними послугами багатьох пацієнтів, які потребують екстреного лікарського втручання. 

Перша персональна виставка молодого художника Сергія Поноченюка, що пройшла в київській галереї «Митець», не залишила байдужими поціновувачів мистецтва. Понад 80 робіт, серед яких космічні абстракції, написані олією, графічні малюнки, виконані олівцем та ручкою, приваблювали загадковістю і безмежною фантазією митця. Особливістю заходу став унікальний арт-проект «INNRG», що створив художник разом з командою однодумців, завдяки якому виставку відвідували незрячі. Спеціально для них з деяких полотен було зроблено вирізьблені з дерева копії. Тож людям з вадами зору випала можливість обстежувати руками рельєфні дерев’яні картини, самим уявляти й розуміти, що вони зображують.  

Упроваджуючи сучасні інформаційно-комунікаційні технології, які допомагають забезпечувати якісну освіту, викладачі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини інтенсивно застосовують нові форми та засоби навчання. Саме поєднання традиційних та інноваційних форм і методів, зокрема використання сучасних інформаційних технологій, переконані вони, дає змогу інтенсифікувати та підвищувати ефективність усього навчального процесу. Щороку дедалі більшої популярності набуває дистанційне навчання як альтернативне традиційним формам — денній та заочній. Про це ми розмовляємо із проректором університету Тетяною КОЧУБЕЙ.  

Театральна сцена столичного Будинку вчителя. Розпочинається вистава, підготовлена на основі роману професора Олександра Фільца «Двірнича спілка». Дійство — реалії життя. Але сприймаються вони глибше, проникливіше, кличуть до дії… Серед акторів — люди із психічними вадами. Але присутні забувають про це. Піднятися над хворобою їм допомогло мистецтво.
У дискусії про межу між нормальністю та божевіллям зламало списи не одне покоління науковців і філософів. Львівські психіатри вирішили експериментальним шляхом перевірити, який вигляд матимуть на сцені психічно хворі, і створили театральну групу, в складі якої пацієнти, працівники лікарні, професійні актори та волонтери. 

Філологи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка досліджують питання мовної особистості. Опитуючи респондентів — місцевих жителів, що спілкуються українською, — до них зверталися із запитанням «Якою мовою ви говорите?» Отримані відповіді засвідчують, що більшість мовців усвідомлюють, що вони спілкуються «по-нашому, по-своєму», тож визначаючи мову, апелюють до населеного пункту, де живуть: по-стельмахівськи (село Стельмахівка Сватівський район) чи по-марківському (селище Марківка). Загалом можна сказати так: «ми розмовляємо суржиком, так наші батьки балакали, так і ми балакаємо».