Історія

Знаєте, як у Києві 100 років тому боролися з неякісним алкоголем? А ось так. На вершині Черепанової гори встановили триметрові пляшки лікеру «Бенедиктин», які б «мали символізувати відмову киян від вживання горілки і повсюдний перехід на благородні напої». Про це я дізналась, відвідавши Музей історії міста Києва, де нині експонується виставка «1913 годъ. Изъ Кіевской жизни». Як і про те, що 100 років тому поручик Нестеров з дивовижною сміливістю здійснив над Києвом мертву петлю. Ще багато цікавого відбувалось у нашій столиці в ті часи. Пропоную вам маленьку віртуальну екскурсію.  

Після цього ікони фігурували як речові докази у кримінальних справах, порушених і розслідуваних управлінням Служби безпеки України у Волинській області. І ось тепер уже за рішенням суду назавжди вони стали власністю держави.  —  Ікони Святої Великомучениці Варвари, Божої Матері «Утамуй Моя Печалі», Преображення Господнього вирізняються  майстерним виконанням,  багатством золочення і сріблення, одухотвореними ликами святих і яскравим колоритом, — розповіла завідувач Музею волинської ікони Тетяна Єлисеєва. — На полях ікони Преображення Господнього зображені патрональні (тезоіменні) святі, що свідчить про традицію написання ікон на замовлення.  

Глибини Чорного моря почали цікавити вчених та істориків ще у ХIХ столітті. Саме тоді перша експедиція, яка працювала в  Феодосії 1894 року, відкрила для науки таємничий світ підводної археології. Подальші дослідження лише підтвердили його винятковість як джерела нових знань про давні епохи. Нині відомо, що в глибинах від людського ока приховано близько 2500 затонулих суден і 24 підводні античні міста і поселення. На думку українських науковців, на цьому список не завершено. Адже кожна нова експедиція відкриває десятки нових пам’яток. Щоб зберегти унікальні об’єкти і досконало їх вивчити, кілька місяців тому, за ініціативи Республіканського комітету Криму з культурної спадщини, створено Чорноморський центр підводних досліджень. 

Якщо вважати 8 Березня і 1 Травня міжнародними датами, то з двох суто більшовицьких свят календаря: 7 листопада і 23 лютого лише останнє виявилося напрочуд живучим. Навіть після офіційного скасування Дня Радянської армії його продовжували масово відзначати, що спонукало надати святу нового статусу — Дня захисника Вітчизни. Причому багато хто досі переконаний, що цю дату встановлено на ознаменування перших перемог над німецькими загарбниками під Псковом і Нарвою 1918 року. 

У  незвичний спосіб вирішили миколаївські цінителі історії увічнити пам’ять про видатних земляків. А саме про родину Аркасів, вихідців з Греції, які оселилися в південному місті у 1793 році. Внесок Аркасів у розбудову півдня сучасної України, розвиток культури і духовності неоціненний. Їхні імена вписані в історію краю золотими літерами. Тож кілька десятків миколаївців об’єдналися для того, щоб пройтися аркасівськими місцями. Цим походом вони нагадали городянам про видатну родину, дізналися багато нових цікавих фактів, краще пізнали рідне місто. 

Валентину Отамановському вінничани завдячують неперевершеними працями про історію рідного міста, а харків’яни пам’ятають його як педагога — завідуючого кафедрою латини медичного інституту. Проте широкому загалу мало відоме ім’я вченого, ерудита, який сенс свого життя бачив у служінні Україні. Працюючи з першоджерелами, зробив помітний внесок в українську історіографію. Його робота краєзнавця була всебічна та пробуджувала національну свідомість. Радянська ідеологія в таких особистостях бачила ворога. У Вінниці відроджувати ім’я невтомного дослідника Поділля почали у перші роки незалежності держави.  

Перипетії звільнення Кобзаря з неволі нібито добре відомі всім ще зі шкільної лави. У численних біографіях письменника йдеться про його випадкову зустріч у Петербурзі із земляком — молодим художником Іваном Сошенком, який, у свою чергу, познайомив Шевченка із видатними майстрами пензля Олексієм Венеціановим і Карлом Брюлловим. Останній намалював портрет знаменитого російського поета Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, а за виручені кошти звільнили талановитого юнака з неволі. Хіба що за радянських часів не уточнювали, що лотерею проводили серед членів царської родини.  

На присвяченій йому сторінці української Вікіпедії стверджують, що громадянин Словаччини і майбутній Герой Радянського Союзу створив у словацьких військах, відправлених на окуповані гітлерівцями території України і Білорусі, «групу заколотників-сталіністів», а в «травні 1943 року зрадив присягу й утік на бік радянських партизан». Зважаючи на це, йдеться про малоприємну особистість. Однак на Житомирщині народна пам’ять донині зберігає вдячність як до «окупантів»-словаків, так і до капітана Рєпкіна, під іменем якого боровся з гітлерівцями Ян Налепка. 

Все його життя було пов’язане з Україною. Тут він народився, став професійним революціонером, захищав свої переконання в період революційних подій 1917 року і громадянської війни. Майже 20 років беззмінно перебував на посаді Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), багато зробив для розвитку економіки і культури України. 

Благодійність і захоплення мистецтвом успадкувала від роду Варвара Терещенко, у заміжжі Ханенко. У музеї її імені сьогодні відкрито виставку «Сенс її життя. Варвара Ханенко – колекціонерка, благодійниця, музеєтворець». Дід Варвари Артемій Терещенко заповів синам віддавати на доброчинність і церкву 80% прибутків. Якби колись в Україні суспільство «чистило себе» не під нав’язаного Леніна, а під Терещенків, Ханенків та інші шляхетні роди, ми б нині жили за найсовіснішого капіталізму. Розмова кореспондента «УК» із заступником генерального директора Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків Ганною  РУДИК — про незабутню велику українку Варвару Ханенко та її рід. 

Давні й добрі традиції в нашій країні має цукроваріння. Про це свідчить історія одного з найстаріших у галузі заводів, який розташований у селі Жданівка, що в Хмільницькому районі на Вінниччині. Експонати в одній з кімнат його адмінкорпусу прокладають місток із минулого в сучасність і спонукають замислитися над значимістю «солодкого виробництва» для людини, місцевої громади, держави. 

Про це треба писати без прив’язки до конкретних дат — чи то початку Великої Вітчизняної, чи то гучних провальних або переможних операцій Червоної Армії, навіть звільнення України від фашистських загарбників. Повага до наших загиблих виявляється не лише покладанням квітів до монументів і братських могил у дні державних свят. Є ще інший бік, настільки ж страшний, як і втаємничений, але від того не менш почесний і святий. Наш співрозмовник, який, до всього, є відповідальним секретарем Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, знає про це не з чужих слів.