Сергій Чудинович — один з найяскравіших (і за градусом ініціативності, і за рівнем богословського інтелекту та здатності розбудовувати громаду) священників півдня України. Але його відверта проукраїнська позиція не залишала йому шансів на мирне співіснування з окупантом. росіяни його заарештували в Херсоні, але згодом відпустили, і він вже на волі записав відео.

Повномасштабна російсько-українська війна не стала перепоною для того, щоб із ювілейними концертами до Києва та Львова завітав легендарний скрипаль Олег Криса. Хоч початкові плани туру були із значно ширшою географією. Однак маестро щасливий, що із сином-диригентом Тарасом доїхав в Україну зі США, щоб музикою підтримати рідну країну, яка мужньо протистоїть російським військам, здобувши вже чимало тактичних перемог.

 Наталія Басараб з Тернополя — художниця, лялькарка. Себе називає натурою романтичною, отже від її творчості — чи то лялькарства, а чи живопису — завжди віє емоційною піднесеністю, мрійливістю, казковістю, лагідністю, світлістю, барвистістю і, звісно ж, любов’ю. Любов’ю до людини, природи, прекрасного. Вона створила колекцію ляльок акторів, кіногероїв і навіть збірний образ журналіста. Написала сотні графічних і живописних робіт, вражала, зокрема й закордон, картинами з пір’я.

Тернополець Василь Паславський 51-річчя зустрів на фронті. Він не міг не стати на захист рідної країни, коли рашистські варвари стали коїти на українській землі немислиме, вбивати мирних людей, знищувати наші міста й села. Сказав без жодного пафосу: «Я не лежатиму на дивані й не дивитимусь по телевізору новини, не ховатимусь у підвалах під час повітряної тривоги»
Зголосився до територіального центру комплектування та соціальної підтримки й за три дні вирушив на війну. Білопінного квітучого травня він загинув.

12 червня 2019 року, коли мені з невеличкою групою колег пощастило побувати в багатьох науково-виробничих підрозділах Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» імені М.К. Янгеля, тут перебували з візитом майже 20 так званих політичних радників із посольств країн-членів Євросоюзу. Тобто в янгелівців та їхніх сусідів — ДП «Південмаш» імені О.М. Макарова, які розташовані в місті Дніпро, є чим цікавитися іноземцям. 

Я познайомилася з угорською журналісткою, редакторкою телеканалу ATV Ільдіко Епер’єші минулого літа в Києві у пресцентрі саміту «Кримська платформа». Після знайомства і обміну враженнями про саміт Ільдіко розповіла мені, що 2018 року побувала на сході України і разом з українським колегою Олександром Качурою написала документальну книжку «Шмаття війни. Донбас». Її героями стали безпосередні свідки війни: добровольці, парамедики, солдати, жителі сірої зони. З їхніх життєвих розповідей у книжці склалася правдива історія про те, хто 2014-го приніс війну в нашу країну і як усі ці роки Україна намагалася стримати російську навалу. 

 У всій Україні кілька разів на добу звучать сирени повітряної тривоги. Здавалося б, за три місяці війни люди вже мали до них звикнути, проте, зачувши протяжне виття, зазвичай напружуються, побоюючись, що згори можуть впасти якщо й не крилата ракета чи снаряд, то принаймні їхні осколки. Щоб захиститися від можливих випадкових влучань шматків смертоносного металу, хтось поспішає в метро, інші — в підземні паркінги або капітальні підвали.

Юрій Чорноморець, богослов-релігіознавець, професор, протягом десятиліть належав до упц московського патріархату, ба більше — працював в апараті цієї структури.
Із здобуттям автокефалії він приєднався до Православної Церкви України. А на початку війни був мобілізований до ЗСУ. Напевно, лише Україна має профіль такого військового, два в одному: професор богослов’я — снайпер.
Юрій Чорноморець у перервах між боями продовжує стежити за справами на релігійному фронті, інакше поведінку рпц не назвеш, і навіть давати поради на своєму акаунті в соцмережах.

 Лагідний голос, крицевий характер, українська душа. Їх уміло поєднала у собі 21-річна Катерина, яка походить з Тернопільщини. Нині її знає вся Україна, планета як «Пташку», захисницю Маріуполя. Своєю нескореністю, непохитністю, твердістю духу вона вражає. І піснею також. Із підземель Азовсталі й вирвався-полинув у світи її спів, викликаючи в мільйонів українців і гордість, і патріотизм, і гідність. А також безмежне хвилювання за її життя, за життя всіх, хто боронить нашу країну від рашизму.

За майже два роки німецької окупації Маріуполя (1941—1943) у приморському місті загинули 10 тисяч місцевих людей. Досі ця кількість із давно минулого лихоліття була і є страшною. Проте реальність виявилася набагато трагічнішою. За два місяці весни 2022 року внаслідок варварських бомбардувань і потужних обстрілів та тривалих штурмів Маріуполя російські війська вже вбили тут близько 25 тисяч жителів. І ці цифри не остаточні, бо ще не встигли розібрати всі руїни, під якими залишилися жертви рашистів.