У невеликому містечку під Житомиром сталося вбивство. Події розвивались за банальним і від того ще страшнішим своєю буденністю сценарієм. Весела компанія «розслаблялась» у кафе, де один із учасників вечірки приділяв особливу увагу дружині свого знайомого. В результаті вона вимушена була «остудити» запал надокучливого кавалера не дуже гречною (хоч, як на нинішні часи, цілком підцензурною фразою). Натомість підпилий залицяльник цілком у дусі провінційного розуміння гендерної політики відповів «дамі серця» не менш грубими словами. Зрозуміло, що законний чоловік став на захист ображеної дружини і вийшов із кривдником надвір «для розмови». Та вже за кілька хвилин гарячий донжуан повернувся до залу один, коротко кинувши жінці, яка його «принизила»: «Іди, забирай свого. Готовий…»
Прошу слова
Привокзальний вокзал у Львові — станція тисяч студентів, трударів — годувальників Львова. Чимало з них — землероби, які раненько встають, щоб продати містянам свій екологічно чистий крам або купити те, чого в селі чи містечку немає. Цього дня – 15 жовтня — сотні пасажирів стали свідками того, як літня жінка (пізно лягла, раненько, казала, йшла з села Держич до електрички з товаром) впала посеред площі з серцевим нападом і зосталась без екстреної медичної допомоги, перебуваючи в критичному стані.
«Мои деды погибли на фронте, поэтому для меня это праздник», — сказала у бліц-інтерв’ю одному із загальнонаціональних телеканалів учасниця урочистостей, присвячених Дню визволення Києва від гітлерівських загарбників. Мене ці слова шокували. Однак для тих, хто справді святкував у цей день, вони, мабуть, були зрозумілі. Бо інакше б вони кілька разів на рік не вітали б колони ряжених, які нібито представляють ветеранів війни, і не покладали б квіти до придуманих меморіалів, забувши про справжні могили загиблих у цій страшній війні.
У ранньому дитинстві я вважала, що мені пощастило. Я мала чотирьох хрещених — двох матерів і двох батьків. У тата було двоє найкращих друзів, з якими він виріс, у мами — подруга шкільних років, яку вона бачила своєю кумою. Другою ж хрещеною матір’ю стала моя рідна тітка — татова сестра. Це вона найдовше тримала мене під час церемонії хрещення, тому що тільки в неї на руках я заспокоювалась і переставала плакати. Звичайно, дитина не розуміє справжньої ролі духовних батьків. Для неї це, перш за все, увага і подарунки на свята. Але кровні батьки дитини мають усвідомлювати всю відповідальність, яка буде покладена на тих, кого вони обрали хрещеними батьками свого маляти. Вони мають стати найближчими для дитини після її рідних. Спілкуватися зі своїм хрещеником, спостерігати за його вихованням, допомагати йому, в першу чергу, духовно розвиватися, обирати свій шлях у житті. Виховувати підопічного у християнському дусі. Духовні батьки мусять бути прикладом для дитини, а вона в свою чергу повинна допомагати їм у старості. На жаль, мало хто замислюється над цими простими істинами, обираючи кумів.
Пам’ятаю, яку паніку кілька років тому викликала інформація про 3-річну дівчинку, яку шпигонув знайденим під парканом дитсадка шприцом її товариш по пісочниці. Коли ж небезпечну знахідку здали на експертизу, з’ясувалося, що перед тим, як викинути, нею скористався ВІЛ-інфікований наркоман. Про це свідчила виявлена аналізом велика концентрація вірусу. Батьки були у відчаї. Лікарі призначили дівчинці курс хіміотерапевтичних препаратів. Міліція почала ще активніше відганяти від дитсадків вечірні тусовки, після посиденьок яких і знаходили пляшки, недопалки та використані шприци.
Давно хотів висловити своє бачення подальшого поліпшення медичної освіти у вищих навчальних закладах України. Але почну з того, що під час приймання на роботу в органи внутрішніх справ претендент дає відповіді на багато психологічних тестів щодо відповідності тій чи тій посаді, абітурієнт мистецького вишу передусім складає іспит на профпридатність. Я особисто наполягаю на тому, щоб таке екзаменування проходили всі, хто обирає професію медика. Спочатку випробування психодіагностичними тестами, від результатів яких залежатиме допуск до іспитів з фахових дисциплін.
Друзі мого сина-одинадцятикласника вже студенти: здобувають технічні спеціальності на державних формах навчання, мають стипендії. Причому, як з’ясувалося, маючи невисокі бали ЗНО з профільних предметів — на рівні 150. Засвоївши шкільну програму на традиційну «трійку» (100 балів отримуєш за те, що з’явився, а далі включається відповідна шкала оцінювання), принаймні півроку до наступної сесії є змога отримувати від держави стипендію. «А ось на гуманітарний профіль, куди ти зібрався, з такими балами точно не пройдеш!» — «пресую» сина єдиним залізним аргументом, який не зі стелі впав: у державі справді не вистачає технарів. Тому уряд і збільшує замовлення на відповідні спеціальності. Про це і Прем’єр зі шпальт нашого видання заявляв.
Спекотне літо, яке було в нас цього року, коментують по-різному, воно стало захисною парасолькою від не природних, а соціально-економічних і навіть кримінальних явищ. Так, було гаряче. Особливо це відчули в Херсонській області, де недобрали значну кількість урожаю, пояснюючи падіння аномальною погодою. Але чи вперше було так гаряче? Звичайно, ні. На те й південь, щоб там грітися. Тому один із фермерів втрати урожаю мотивував не аномальним літом. На його думку, одночасно зі спекою останні 20 років допікає селянам (і не лише їм, а всій державі) аномальне свинство. У ставленні до суспільства, колективних надбань минулих поколінь, які служили державі. Один із виявів — знищення зрошувальних систем у Херсонській області, які були життєдайними артеріями краю. Розібрали. Порізали. Здали на металобрухт, аби на нашому невігластві багатіли закордонні підприємці. Одиниці, а серед них як безвідповідальні й обмежені люди, так і ті, що величають себе політиками, нажилися. Суспільство постраждало. На багато-багато років. Державні органи, які мали стояли на сторожі народних інтересів і здорового глузду, замість протидіяти злочинцям, лише констатують і обгрунтовують їх аномальним літом.
Недавно осіннього вечора в черкаському Ювілейному парку молода дівчина зробила останній крок у житті — стрибнула вниз із Мосту кохання. Це місце в обласному центрі особливе. Сюди часто приходять закохані, милуються чудовими парковими насадженнями, дніпровими краєвидами. Бувають тут і молодята, які щойно побралися. Дають одне одному клятву вірності. І навіть як символ непорушності слова чіпляють біля поручнів замки. Цього разу під Мостом кохання, висота якого сягає десятиповерхового будинку, знайшли дівчину, яка вчинила самогубство. Охайно вдягнена, темноволоса. Була причиною нещаслива любов чи щось інше — тепер встановити важко. В УМВС справу внесено до журналу єдиного обліку як самогубство.
Близько трьох років тому Київ відвідав автор і натхненник «Сингапурського дива» Лі Куан Ю. Саме йому невелика острівна держава зобов’язана економічним процвітанням і славою регіонального фінансового й технологічного лідера. Під час зустрічі з Миколою Азаровим Лі Куан Ю, уважно вислухавши розповідь українського Прем’єра про наміри провести масштабні економічні реформи, відповів з променистою усмішкою, що добре освічені українці, на жаль, погано знають англійську мову, і це відчутно гальмує економічний розвиток України. До речі, однією з основ стратегії економічного розвитку Сингапуру, запропонованої свого часу Лі Куан Ю, стало загальнодержавне вивчення англійської мови.
Львів і досі не оговтався після трагічної і безглуздої через людську недбалість смерть дворічного Дмитрика. А для родини цей біль вічний. Та життя продовжується, і в щоденних клопотах якось віддаляємося від того чорного дня, коли завмерли рідні, весь Львів і, зрештою, вся Україна в очікуванні з крихтами надії, що хлопчик живий, хоча з кожною хвилиною ті сподівання танули…
Осінь 2023 року. Учень 5-го «Б» класу Гриць Обценьки повернувся з літнього оздоровчо-реабілітаційного табору і ділився свіжими враженнями. Точніше, пережитим за останні три тижні. — Це якийсь жах! — бідкався він. — Умови — відстій! Персонал — садисти! Та ще й друзі по нещастю такі попалися, що з ними каші не звариш… Я їм пропонував на знак протесту гуртом оголосити якийсь страйк, та де там!.. Ніхто не погодився, і довелося терпіти всі 20 днів… А все так класно починалося, бо і вдома, і в школі нам сказали, що будемо байдики бити у звичайному таборі. Поїхали. Дорогою я ще встиг «танчиками» відірватися. Ех, якби ж тільки знав, що чекає далі!