Ось уже кілька днів мене мучить совість — я зробила запис у «книзі скарг» однієї з торгових мереж. Сталося таке. Моя кішка нездужала, тож вирішила побалувати її яловичиною. Пішла в супермаркет, де одна іногородня торгова мережа відкрила продаж свіжого м’яса. Попереду в короткій черзі була вагітна молодиця й бабуся в окулярах із товстими скельцями, без однієї дужки. Здавалося б, три людини і два продавці. Але молода жінка попросила півкіло свинини. Легка тінь лягла на обличчя продавщиці, та відмовити вагітній вона не наважилася. Друге випробування торговок чекало від бабусі в стареньких окулярах, яка стискала в руках пошарпаний гаманець. Старенька попросила півкіло яловичини. Відповіли, що можуть тільки надвоє розрізати шматок. Вийшло майже сімсот грамів, але бабуся мужньо погодилася на купівлю, перерахувавши зім’яті купюри. Черга дійшла і до мене. Моє замовлення на триста грамів м’ясниками було сприйняте, мов образа. «Ми не будемо різати м’ясо», — заявили мені торговки.
Прошу слова
Син моєї знайомої народився в Росії. Жив і вчився до 6 класу в Україні — без матері при тітці й бабусі. Мама, втративши роботу кулінара, поїхала в 1990-х на заробітки в Іспанію. Батько безцеремонно на його очах влаштовував особисте життя. Хлопець тринадцятилітнім, вже «важким підлітком», потрапив до матері в Іспанію. Жити і тут продовжував, як на вокзалі… Не склеїлося.
Держстат повідомляє: за підсумками першого кварталу нинішнього року, показник ВВП в Україні знизився на 1,1% на тлі істотного зростання в інших пострадянських державах. Чому? Знайомий підприємець, один з виробників насіння зернових, обмірковував днями подальшу долю свого бізнесу. Головні оптові покупці його продукції саме з країн пострадянського простору. Після тендерних змагань з міжнародними конкурентами підприємство укладає бажані контракти ще взимку, щоб контейнери з дорогоцінним зерном встигли здолати митні та карантинні бар’єри до початку посівної. Всі держави СНД законодавчо сприяють розвитку експортних можливостей своїх виробників. В Україні ж експортоздатний бізнес чомусь увіпхали в прокрустове ложе.
Поважаю Олега Скрипку. За музику, креативні українофільні ідеї, україномовну стійкість. Але про це вже багато писали і ще напишуть. Я краще про інше, про ті плями, які бувають навіть на сонці. Зокрема, про ставлення Олега до довкілля, до братів наших менших. Природа та люди досі не оговталися після фестивалю «Rock’N’Sich». Цей захід пройшов на початку червня 2013 року в Києві, на Трухановому острові. Пройшов усупереч протестам екологічної громадськості, всупереч Бернській конвенції про охорону диких тварин, яка прямо забороняє розлякування птахів у період гніздування та турбування інших тварин, занесених до додатків цієї конвенції. Та й без конвенцій у нас здавна пташок намагалися не турбувати. А у СРСР травень-червень оголошували періодом тиші.
Банкірша, з якою ми розмовляли, щойно познайомившись, здавалося, дотримувалася стилю сучасних авторитарних бізнес-леді. Та коли розговорилася і поринула у спогади, її голос став м’яким, навіть розчуленим. Відчувалося, що їй самій приємні ті далекі моменти її життя. Перейшовши на поліську говірку, вона розповідала про те, як зростала у простій родині, як після уроків топила грубку, варила їжу, сапала на городі. Закінчивши школу із золотою медаллю, поїхала вступати до вишу в Одесу. Велике красиве місто настільки вразило дівчину з «глибинки», що вона забула про все на світі, в тому числі й про міський транспорт — так і прошкувала з вокзалу й до навчального закладу пішки, захоплено роздивляючись усе навколо і тягнучи в руках важку валізу з підручниками.
і, не вбила — викреслила. Як це так можна? Не дивуйтеся. У нас може бути всяке. …З дитинства я боюся собак, особливо великих. Історія банальна — колись гавкнув пес поруч зі мною, я й злякалася. Боялася, боялася, поки не виросла. Страх минув завдяки моїм сусідам-собачникам. Які тільки тварини у них не жили — і ротвейлер, і такса, і китайська лиса. Ну дуже весела і відчайдушна лизунка, яка сама до будь-кого підскакувала на руки і тулилася мордою, поскімлюючи від щастя! У мене ж уже 17 років живе найрозумніший у світі кіт на прізвисько Портос, бо наслідуючи відомого мушкетера, свого часу мав непоганий апетит. Тепер захоплення їжею скінчилося, залишилися лише об’єм завдяки пишному рудому «вбранню», самоповага та інтелігентні розмови ввечері на кухні, коли дуже хочеться молока.
За усіма рейтингами і соціологічними опитуваннями, найкомфортніші міста в країні — Чернівці й Івано-Франківськ. Цілковита правда! Жити в них надзвичайно красиво і затишно. Здавалося б, цю шляхетність, цю високу естетику імперського минулого два сусідніх міста мали б з честю нести у світ, удосконалюючи його своїм прикладом. А простір між собою взагалі повинні були перетворити на такий собі коридор взірцевої урбаністики. Але нині — не про дороги. Хоч ні, про них також. Приміром, лише той, хто хоч раз проїхав селищем Заболотів, що на чернівецько-франківській трасі, знає, що таке насправді погана дорога. Машини тут не їдуть — вони обережно переступають колесами з клаптика на клаптик твердого полотна, що де-не-де дивом вціліло посеред суцільних ям на магістралі державного(!) значення.
Ви звернули увагу: люди починають дивуватись, на перший погляд, звичним явищам? Так було і цього разу. Після вихідних колега прийшла на роботу з величезним пакетом, наповненим усім, що виросло на присадибній ділянці. — Олю, це тобі! — подала подрузі, щиро всміхаючись. Чого там тільки не було: огірки, салат, ягоди і букетик квітів. — Рідненька моя, спасибі! — засяяла вдячною усмішкою колега, — я тобі гроші дам. — Олю, ти що? Схаменись! Я ж від щирого серця. Розумієш, я сама виростила, а з тобою радістю ділюсь… Разом засміялися, пригорнулись одна до одної й стали до роботи. Хто бачив усе те, теж радів. Бо тепло двох зігрітих сердець передалось навколишнім.
Щороку дедалі менше стає ветеранів Великої Вітчизняної війни. Часто буває так, що після втрати близької чи знайомої людини з їх числа ми починаємо шкодувати, що мало знаємо про їхній бойовий шлях, за який подвиг і чим вони були нагороджені. Ще менше ми знаємо або взагалі нічого не знаємо про подвиги і нагороди учасників бойових дій навіть з числа близьких людей, які загинули на війні. Так було і з моїми родичами. В 1975 році через архів Міністерства оборони тепер уже колишнього СРСР мені вдалося розшукати орден Слави 3-го ступеня мого родича Івана Талімоновича Ширченка, жителя села Йосипівка Малинського району Житомирської області, яким він був нагороджений в 1944 році.
Зустрівши минулих вихідних знайомого з сусіднього будинку, відразу відчув його кепський настрій. Як зізнався співрозмовник, у його сім’ї велике горе. Кілька днів тому покинув цей світ їхній спільний улюбленець сіамський кіт Мурчик. Чотирилапий друг давно став повноправним членом родини: і їв зі своєї тарілки разом з господарями, і спав на розкішній постелі, й на прогулянку виходив не сам. Одне слово, жив...
Щойно запитав на зупинці, як відшукати «Житлосервіс» на вулиці Петровського в Кіровському районі Донецька, а вже моєю скромною персоною зацікавилися два суб’єкти. «Складеш нам компанію? –– усміхається один із них, показуючи дві пляшки горілки в сумці. –– І не переймайся: за все заплачено». «Ага, за рахунок фірми!» –– гигикнув його спільник. Здивувавшись такій гостинності аборигенів району, задкую від них. «Чуєш, тоді хоч «на коня» прийми!» –– мало не благають в один голос і дибуляють за мною з півкварталу. Мабуть, сподівалися, що передумаю.
Мій чоловік потрапив в автомобільну аварію. На вулиці Миколаївська в сусідній Одесі. Так вийшло, що поїздка була нічною, вимушеною, виробничою. Суворий автомобіліст з 35-річним стажем досі страждає від того, що сталося. Як дитя: «Я розбив машину! Я мав усе передбачити! Я, ймовірно, неправий!» Наслідків цієї аварії безліч. Моральних і матеріальних. Єдине щастя — обійшлося без жертв.