Прошу слова

Надзвичайний випадок, який нещодавно трапився в столичній підземці на станції «Осокорки», багатьом із нас довів, що у схожих ситуаціях потрібно розраховувати лише на себе. Саме такої думки дійшла більшість пасажирів, намагаючись дістатись додому того злощасного вечора. І хоч зазвичай їдучи у громадському транспорті в годину пік, згадуєш славнозвісний вислів «натовчені як кільки в томаті», — саме з ними можна порівняти пасажирів…  

«Ви ніяк не можете правильно розрахувати бюджет своєї родини? Витрачаєте гроші на непотрібні дрібниці, а потім не вистачає на найнеобхідніше? Не можете відкладати хоча б потроху на відпустку? У нас є для вас вирішення! Заходьте на сайт www… Спеціально створена професійними економістами програма дасть змогу вам рівномірно та грамотно розподіляти ваші витрати щомісяця. І споглядати, як зростає сума, яку заощаджуєте майже щодня!»  

Ми — непереможні! Ані розчарування «павловської» грошової реформи, ані знецінення вкладів в Ощадбанку СРСР, ані грубий обман МММ не позбавили моїх співвітчизників віри в диво й упевненості у своєму праві на незароблені гроші. Правда, мій чоловік, коли отримав електронною поштою лист про «спадщину в Республіці Того», лише посміявся. 

Першими теплими днями ми з подругою вийшли прогулятися. Пішки. Куди? Ноги самі занесли на Софійську площу, а згодом і до Андріївського узвозу.  

Чи випадкова закономірність, чи закономірна випадковість, але два факти, про які нижче, збіглися в часі. Спершу в своєму архіві знайшов записник студентських років, у якому збереглися розповіді моїх дідуся Трохима та бабусі Марії по маминій лінії. Перечитав, як у 70-х роках розповідали про своїх батьків, відповідно Дмитра та Василя — про їхню роботу в полі й коморі, виховання синів і доньок, про те, як ті наприкінці ХІХ століття поїхали до Криму по сіль (хоч і не вважали себе чумаками). Повертаючись назад, завернули до однієї гостинної корчми, на радощах відзначили вдалу поїздку (адже до рідної хати залишалося якихось два десятки кілометрів) та й… заснули на чумацькому возі. Добре, що воли трапилися тямовиті: без «водіїв» доставили вантаж і пасажирів до самісінького двору. Ох і «нагоріло» ж потім обом від рідні… 

Справді, нахабство не знає меж, а непокаране зло множиться. Щоб переконатися в цьому, варто прочитати оголошення у вагонах метро або на автобусних зупинках. Багато з них запрошують пограбувати вас, ваших дітей, а заодно і суспільство в цілому. Саме так сприймаються численні пропозиції продати курсові та дипломні роботи, кандидатські дисертації. Кому зовсім несила, може купити готовий диплом. На вибір — ким хочеш, миттєво станеш. Звичайно, збагативши продавця. 

— А покажіть мені, як цим користуватися! — чоловік у фуфайці і шапці-вушанці, довгенько проморочившись з банкоматом, протягнув мені свою картку. І… назвав ПІН-код. — Та що ви?! — аж злякалася. — Ніколи так не робіть! Це те саме, що віддати чужим людям власний гаманець! Справді, неодноразово чула історії про те, як така довірливість закінчувалася погано. Шахраї вигадали велику купу способів заволодіти чужими коштами — від елементарної крадіжки картки до її підробки завдяки встановленому на банкоматі приладу для зчитування ПІН-коду або мініатюрної відеокамери. 

Всесвітній день здоров’я людство відзначає 7 квітня. Всесвітня організація охорони здоров’я закликала землян звернути цього дня особливу увагу на проблему старих людей. Девізом цьогорічного дня обрано: «Добре здоров’я додає до життя років».   

Уранці відчув, що мене спіткають якісь неприємності: проїхавши з кілометр від дому, змушений був повертатися по ключі, які забув покласти в машину разом із сумкою. «Погана прикмета», — кинула з порога дружина. І як у воду дивилася: немов якась нечиста сила згодом підбила мене заїхати туди, куди не планував, — до «Великої кишені», що на проспекті Академіка Глушкова, 36. Це поряд з Окружною дорогою.  Саме там і сталося те, що віщувала моя інтуїція. Купивши в магазині кілька пачок сухарів, якогось сиру та упаковку мінералки (нібито вони мені були конче потрібні!), попрямував до  виходу. 

У Сєверодонецьку з кінця минулого року з трагічною регулярністю трапляються суїциди. За неповні п’ять місяців 11 людей різного віку продемонстрували своє бажання піти з життя, здебільшого вистрибнувши з вікон горішніх поверхів. Найчастіше в інформаційних повідомленнях про цю біду фігурує одна й та сама вулиця.  Міліціонери вже змучилися відмовляти журналістам, які вимагають коментарів, що ж це коїться. Але ж суїцид (коли проведено розшукову роботу та достовірно з’ясовано, що ніхто інший цілеспрямовано не доводив бідолаху до трагічного вчинку) — не злочин. 

Днями світові інформаційні агентства принесли водночас сумну й знакову новину: в Антарктиді впав перший радянський метеорологічний супутник «Метеор 1-1».  Запущений на орбіту далекого вже 1969 року, він виконував свої функції понад рік, а потім просто бурлакував у зоряному просторі на висоті більш як 600 кілометрів.  

Високу, дуже високу ціну платить суспільство за коротку пам’ять. Цим активно користуються політики, які, прикриваючись гаслами про побудову держави, за її рахунок облаштовують рай для себе. Відтак маємо двопомісну громаду: на вершині — багатії, решта — знедолені й бідні. Спеціалісти (а це видно й без наукових досліджень) у підсумку констатують вимирання нації. Одним із бар’єрів недопущення біди покликана бути медицина.