Прошу слова

 Чи знаєте ви, скільки наших співгромадян за перші два десятиріччя незалежності удостоєні високих державних нагород, зокрема й найвищого звання України? Щороку лише до 24 серпня близько 200 з них стають орденоносцями та медалістами, а найдостойніших (в середньому 19 осіб) за труд і за подвиг увінчують ще й золотими Зірками.

Звістку про те, що мій аккаунт в соціальній мережі «Facebook» виграв мільйон доларів, я сприйняла без феєрверку в емоціях. І не тому, що не вірю в дива — скоріше через те, що не люблю в дивах розчаровуватися. 

В одному з номерів «УК» прочитала сумний матеріал  про стан сільських бібліотек. Справді, бібліотеки і загалом вся культура поза великими містами нині перебуває в занепаді. Але, як відомо, місце порожнім не буває. Замість бібліотек, Будинків культури активно процвітають пивні бари, «точки» з продажу хмільних напоїв, наслідком діяльності яких стали  п’яні розгули, наркоманія, крадіжки, вбивства.

 Коли в обласній молодіжній газеті я вів екологічну тему, досвідчений заввідділом безапеляційно повчав: «Ніколи точно не вказуй унікальне місце або поселення рідкісних птахів, бо прийдуть — витопчуть або вполюють». Він мав рацію, як на тоді. Тепер інші часи — і все оригінальне потребує поширення інформації про себе, аби бути затребуваним. Власне, йдеться не про рекламу, а про «слов’ян-кочівників».

Недавно в Борисполі спостерігала чергу на літак в Європу — відлітало чимало наших заробітчан. Їх видно по великих дешевих сумках та зовсім неєвропейському вигляду. Туристам можна позаздрити, а ці незграбні схвильовані чоловіки викликали у мене сором за нашу державу. Ось чолов’яга, без знання мови, маючи тільки роботящі руки і небажання спитися від відсутності роботи, вирушив майже навмання і буде затребуваним десь у Португалії чи Італії, а у нашій начебто нормальній європейській країні виявився зайвим...  

 …Отак ідучи попідтинню з бенкету п’яний уночі». В ситуації, згаданій дуже давно Кобзарем, опинився нещодавно і мешканець Красноармійська на Донеччині. Чолов’яга пересувався більш-менш упевнено, аж доки не вперся лобом у якусь перешкоду. Гуп! Вже хотів вилаяти стовп, який нахабно перейшов дорогу, але підвів очі і закліпав ними часто-часто. Попереду стояла якась химерна металева конструкція… Стоп! Це ж вежа. Точно вона… Ну, ота сама — окраса Парижа. «Де я?» — навідалася сполохана думка. Розгублений бідолаха почав так різко тверезіти, що навіть пригадав точну назву витвору — Ейфелева вежа… 

На Харківщині стався нещасний випадок. У кафе «Зустріч» від удару струмом загинула сімнадцятирічна дівчина, яка разом з подругами вирушила на «пінне шоу».  Короткий сюжет у новинах. Замітка в газеті. Була людина — і немає. Замість диплома про освіту — домовина. Замість білого плаття та свідоцтва про одруження — невеликий горбок, вкритий квітами та вінками. 

 У взаєминах «влада — громадянин» найвразливіше місце — довіра. Втратити її легко, а здобувати доводиться важкою щоденною працею. Надто в такій царині як місцеве самоврядування, найближчому до людини рівні управління, котрий у нас, відповідно до європейських державницьких засад, визначається шляхом безпосереднього прямого виборчого права.

Як правило, на заклик «Наших б’ють!», коли йдеться про журналістів, відгукуються самі журналісти. Пояснення прості — елементарна корпоративна солідарність та розуміння того, що подібне може статися із тобою. Справи про перешкоджання законній професійній журналістській діяльності нечасто потрапляють до суду чи в поле зору прокуратури та інших правоохоронних органів. Виключно після того, як вони набули широкого розголосу. Або їм надали такого розголосу. Втім, на конфлікт, який виник між представниками миколаївських медіа та працівниками відділу управління податкової міліції Києва, все ж таки відреагувала прокуратура і порушила кримінальну справу. 

 Про ветеранів війни нині згадують досить часто. Добре, що приводи трапляються — то День Перемоги, то 70-річчя початку війни… Як зауважила якось при зустрічі одна з черкаських ветеранів — Лідія Андріївна Даниленко, добре було б, аби про таких, як вона, не просто іноді згадували, а створювали їм умови для нормального життя, включаючи й пенсійні виплати, можливості для лікування й спілкування між собою та представниками місцевої влади. Останнє не менш, а, може, й більш важливе, ніж усе інше. 

 Останнім часом мережа супермаркетів розвивається настільки швидко, що споживач іноді ламає голову: який з них обрати.  Щоправда, тут не треба питати чиєїсь поради. Варто подивитися уважніше на продукцію, скуштувати її, оцінити якість і можна прийняти рішення — це торговельна точка твоєї родини чи ні.

Цього разу «черговим» прямої телефонної лінії Кабінету Міністрів був керівник Міністерства культури і туризму Михайло Кулиняк. Здавалось, головними дозвонювачами мали бути працівники галузі, люди, яких цікавлять проблеми культури і яким є  що запропонувати для її піднесення. Але перше ж звернення порушило, здавалось, логічне передбачення.