Кожна людина любить місце, де народилася й зростала. І байдуже, велике місто чи маленьке селище — це твоя мала батьківщина. Це домівка. А домівку хочеться бачити чистою, охайною, комфортною та затишною. Хоч і не завжди це може залежати особисто від тебе.

Ви ще не чули свіжих жахіть про українізацію Донбасу? Тоді нате! Тільки тримайтеся міцніше.

Отже, принишкло і похмуро насупилося українізоване і тому чорне-пречорне місто. А в ньому вулиця чорніша від чорного вугілля. На ній — чорний-чорний будиночок. А за чорними-пречорними дверима чорніє така сама кімната, де все-все: підлога, стіни, меблі — такі, немов тут кілька місяців чорні чорти качалися чи шахтарі після зміни перевдягалися. Посередині стоять чорнющі, немов головешки, стіл і стільці. На них сидять двоє похнюплених місцевих жителів — також не кольору цукру чи першого снігу. І мовчать вони по-чорному. А потім один порушує чорну тишу: «Чуєш, а таки, мабуть, ми даремно всі російськомовні газети спалили!»

Незабаром зустріну 72-ге літо. Щасливий, що майже 30 років прожив у вільній власній державі. Тож є змога порівняти позитиви й негативи в її розвої. Мають бути душевний підйом і радість молодеча. Звичайно, жити стало легше, попри складнощі нашого часу. Однак усе болить, особливо серце, душа, від усвідомлення безвиході. Мучать запитання, куди ж нас хтось невидимий веде, болить голова від того, що економіка мала би бути ефективною, бо є інтелект, ресурси й можливості, але немає турботливої руки, законодавчої твердості та гнучкого державного захисту товаровиробника. Лікування від таких недуг хоч і безплатне, але дуже дорого обходиться і державі, і її багатостраждальним громадянам.

Літні люди знають багато, але ще треба хотіти їх чути. «Мамо, чому сміття треба не з двору вимітати, а навпаки — з вулиці у двір мести?» — запитала пенсіонерка у своєї майже сторічної свекрухи. «Хіба я вже пам’ятаю? Треба було мене слухати тоді, коли ти була молода», — відповіла прабабуся.

Усе-таки дивно влаштовані люди. Те, чого вчора чекали з таким нетерпінням і величезними надіями, сьогодні як доконаний факт сприймають якщо й не з байдужістю, то без бурхливих емоцій. Щоправда, нині вони нуртують на самій верхівці.

Невдоволення владою — прикмета не лише поствиборчого періоду. Логічно, що настрій звичайного українця в будь-який період не оптимістичний. Кожен сподівається, що все має вирішувати висока влада. Домовлятися з небесами про сприятливу погоду, з МВФ — про ціни на газ, з лікарем — про гарне обслуговування, із вчителем — про високі оцінки для доньки,  з ЖЕКом — про ремонт покрівлі.

Синтетична тканина, яка розкладається 40 років. Яскрава фарба, що забруднює токсинами ґрунт і воду. Пластик з упаяним усередину металевим дротом, який розкладається 100—180 років. 24 кілометри — радіус діоксинового забруднення під час спалювання. Все це про штучні квіти. А ми їх десятиліттями носили на могили, не задумуючись над тим, які вони небезпечні. Зручність для людини обернулася шкодою для неї самої та довкілля загалом.

Україна рік у рік приймає дедалі більше іноземних туристів. І це особливо радує. Згідно із нещодавно опублікованими даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі, до нашої країни в 2018 році завітало 14,2 мільйона іноземців. Як відомо, владні структури поставили собі за мету збільшити протягом наступних чотирьох років цю цифру до 30 мільйонів на рік.

Кожна людина хоче бути успішною та щасливою. Але, на жаль, далеко не кожній це вдається повною мірою. Головна причина криється в тому, що чимало людей  не вміють ефективно керувати своїм та навколишнім життям. Більшість прагне простих рішень для непростих життєвих ситуацій або ж пливе за течією. Звісно ж, у таких ситуаціях результати часто бувають невтішними. У разі певного вибору ми часто керуємося не ґрунтовно виваженими рішеннями на підставі об’єктивної інформації, а власними спонтанними почуттями, бажаннями, надією на щасливий випадок. Тож часто замість насолоди від життя маємо проблеми в сім’ї, на роботі, із друзями, зі здоров’ям.

У нічну пору, коли чимало багатоповерхівок уже погасили вогні, теплим світлом горить кілька вікон у черкаській школі №4. За ними — люди, які не знають спочинку навіть у пізній час, адже дбають про бійців на передовій. Вони плетуть маскувальні сітки для армійців. Виготовили їх уже сотні. Із самого початку війни ці люди, попри власні проблеми, виконують дуже важливу й потрібну місію — забезпечують тил нашим воїнам, турбуючись і про теплий одяг, і про необхідну техніку, й про смачну їжу, і про ліки, зігрівають наших захисників теплим словом і вірою в перемогу над ворогом. Це справді всенародний рух, який свідчить про високу свідомість нашого народу, його велику волю в боротьбі за свободу і незалежність.