Прошу слова

Із приходом осінніх дощів в Україні розпочався сезон масового збирання грибів. Перебуваючи у відпустці, відвідав родичів на Полтавщині й дуже полюбив тихе полювання. За 10 днів гостювання не випало жодного дощу, та ми все одно в тамтешньому лісі збирали гриби відрами (були й білі). А якби ще й дощик пішов, казала братова дружина, можна було б збирати гриби мішками. 

Улітку цього року на Житомирщині співробітники СБУ викрили масштабну аферу, жертвами якої були вихованці дитячих садочків, учні шкіл, юні пацієнти лікарень і санаторних установ. Під час обшуків у їдальнях цих закладів вилучили 15 тонн так званого вершкового масла, в якому, за висновком експертів, вміст жирів тваринного походження не перевищував 1%. 

Днями подзвонила знайома вчителька-пенсіонерка, в квартирі якої з десяток років справжнім господарем почувається розкішний котисько з напрочуд розумними очима, із запитанням: «А правда, що представники однієї з відомих партій разом з двірниками скоро ходитимуть по квартирах і переписуватимуть котів?» Почувши таке, я на якийсь час просто зависла: з гречкою й партійними агітками представники партій і окремих «діячів» — ходили, з пропозиціями «прикрасити балкон» рекламою діяльності свого боса — теж, а ось до поквартирного перепису чотирилапих, коли в країні давно ніхто людей не рахував, хоч спливли всі прийнятні терміни, якось розумом не доходили! «Так депутати ж хочуть усіх власників домашніх тварин обкласти податком», — допомогла вона вийти зі ступора, а я зрозуміла, що йдеться про сумнозвісний законопроект № 7220, поданий у парламент групою депутатів, які намагаються переконати суспільство, що переймаються долею, на їхній погляд, нещасних тварин. Кого цікавить собачо-котяче питання, легко згадає, який ґвалт через це був здійнятий минулого місяця у соцмережах.  

Цього року момент появи першого снігу чітко відкарбувався в моїй пам’яті. На календарі — 12 листопада, на годиннику — 12.30. Стою біля вікна, з насолодою споглядаючи візерунки сніжинок, якими небо щедро засипає селище міського типу Коцюбинське. Для годиться загадую бажання, розпливаюся в усмішці. Аж цю ідилію перериває вищання трансформатора в залі. Він наполегливо сповіщає, що в оселі зникло світло. І затихає. Рефлекторні дії очевидні: виходжу на сходовий майданчик, відчиняю щиток і намагаюся з’ясувати, чи подає мій лічильник якісь ознаки життя. Для мене ця іграшка — табу, святий прилад, на кіловати якого зазіхати зась. Його нам лише в серпні встановили працівники Київобленерго. За ним нам тепер нараховують модернові тарифи за світло. 

Виявляється, для цього не потрібно ні хвацько їздити на коні, ні вправно володіти зброєю, ні перепливати Дніпро. А необхідної мужності й сили духу, а водночас і вірних бойових побратимів можна набути у найпростіший, загальнодоступний спосіб. Який? А ви що, не знаєте? Тоді, мабуть, ніколи не дивилися телевізійної реклами! 

Інформаційного позитиву останнім часом бракує, і на його необхідності даремно наголошувати. Тим паче, якщо гарні справи пов’язані з утвердженням чогось українського: мови, літератури, культури. Тому фестиваль «Запорізька книжкова толока», який відбувся наприкінці жовтня, надзвичайно потрібний і доречний. 

Найгіршим із рабств прем’єр-міністр царської Росії Петро Столипін називав бідність. І мав на те підстави. За приклад візьмімо сферу праці. Можна скільки завгодно дорікати найманим працівникам за те, що вони не вимагають від працедавців офіційного оформлення, погоджуються на важкі й небезпечні умови праці, копійчані зарплати, які часто затримують, роботу у вихідні, неоплачувані понаднормові години тощо. А спробуй тут вимагати, якщо за воротами — натовп людей, які ті самі умови, що тебе не задовольняють, вважають за щастя, бо й того не мають. Скажи слово всупереч волі хазяїна — і завтра вже ти за воротами, а хтось із-за воріт — на твоєму місці! А проект майбутнього Трудового кодексу має ще й юридично закріпити таке становище, яке об’єктивно вже склалося. 

Життя жорстке, однак навчилося жартувати. Іронічні обставини закликають наших співвітчизників у День української писемності та мови вшановувати й пам’ять преподобного Нестора Літописця. Адже саме він започаткував писемну українську мову. 

У кожній країні нагороди мають специфіку, але їхнє призначення завжди й скрізь однакове: відзначити за трудові чи бойові заслуги перед державою. Після проголошення незалежності України нагородна справа отримала поштовх. Ледь не кожна облдержадміністрація чи органи місцевого самоврядування заснували власні відзнаки за розвиток регіону. У цій царині, так би мовити, розгорнули діяльність виші, громадські організації й політичні об’єднання. Гадаю, це має виправдання. Адже засвідчує необхідність координації й регулювання цих процесів, їх класифікації за рівнями державної реєстрації та відповідної матеріальної й моральної підтримки. 

На жаль, канули в Лету часи, коли майже кожен хлопчик мріяв стати льотчиком чи космонавтом. Нині в молоді інші пріоритети. Але ентузіазм і романтизм кількох поколінь, закоханих в авіацію, забезпечив її стрімкий розвиток у нашій країні. Ми піднімали в небо літаки, встановлювали світові рекорди, дивували людство досягненнями в літакобудуванні. Повітряний простір підкорювався таланту тих, хто створює літак на землі, й відвазі тих, хто його піднімає у небо. 

Рік тому «невстановлені особи» незаконно спиляли у буковинських горах 57 буків. Не маленьких, але не таких уже й великих: згідно з актом обстеження, від тридцяти сантиметрів до півметра в діаметрі. 

Восени, щойно надворі починало сутеніти, а в одному з хатніх віконець спалахувало світло, він відразу підходив ближче до дверей. Знав: зараз на порозі з’явиться його господиня й неголосно гукне: «Мишку, Мишку, ти тут? Заходь уже!» А він спритно шмигне у трохи прочинені двері повз бабу Марину, яка обов’язково скаже йому вслід: «Та легше, бо мене з ніг зіб’єш! Ну справжній тобі ведмідь».