Дністровська гідроакумулююча електростанція ще у процесі поетапної добудови. Але вже виробляє необхідну країні електроенергію — 4 мільйони кВт/год щодня. Перші два її агрегати, недавно введені у промислову експлуатацію, працюють по 10—15 годин на добу. Це утричі перевищує проектний графік їхньої роботи. Спеціалістам ГАЕС нещодавно навіть довелося підключати їх до комплектного розподільчого пристрою в не бачених досі умовах — під гуркіт турбін. З огляду на складну ситуацію в енергетичній сфері їх не дозволили зупинити.

У цей час системного політичного, силового зрадництва, підступності, лицемірства й цинізму державі як ніколи потрібна єдність, що ∂рунтується на правді. Народ і надалі безсовісно обманюють. Люди знають про це, та нічого вдіяти не можуть. Тому правда потрібна передовсім нашим державним лідерам. Вони повинні забезпечити життя правдиве. Буде правда — буде справедливість, мир і любов між нами. 

Із 1 травня цього року набуває чинності закон «Про державну службу». Серед його новацій — запровадження посади державного секретаря як керівника держслужби у Кабінеті Міністрів та міністерствах, а також незалежність держсекретарів та службовців від політичних впливів, результатів виборів, зміни міністрів.

Зазвичай настрої, з якими з приходом нової політичної сили державні чиновники сідають на валізи, демотивують працівників, що призводить до плинності кадрів. Прихід нового міністра не має бути причиною «тектонічних» кадрових змін. Він має ставити лише завдання в межах угоди коаліційного уряду, а держслужбовець — професійно їх виконувати.

З  Вінниці до райцентру Калинівка приблизно 23 кілометри. Сюди зручно дістатися: можна залізницею або автобусами, які ходять часто, оскільки це напрямок на Житомир і Київ. Вийшовши в центрі малого міста, я не побачив стихійної торгівлі на його вулицях — усіх перемістили на ринок, а місцевий колорит, за якого приватні житлові будинки чергуються з новими торговельними закладами, свідчить, що бізнес тут розвивається.

Почався рух і в міській раді. Міський голова Анатолій Шамалюк терміново відбув у питанні «проекту» до обласного центру. А його заступник, розмовляючи зі мною, відповідав на мобільний і стаціонарний телефони та давав вказівки щодо підготовки необхідних документів і ніби між іншим сказав: «Зараз мені треба бути на одній з вулиць, де роблять освітлення, а пополудні я вирушаю до Києва в питаннях проекту DESPRО. Та це ж добре, що роботи тепер під зав’язку, що в громади з’явилися гроші на розвиток». 

У нинішньому різноманітному світі є суспільство, якому немає жодного діла до метушливих процесів глобалізації, цивілізації, інтеграції. Воно будує окремішнє життя на чітко визначеному просторі. Як, навіщо, чому саме так, а не інакше? Відповіді на ці запитання знайти складно, але авторам майже двогодинної картини вдалося трохи підняти «залізну завісу».

Фільм-відкриття «У променях сонця» (Under the sun) в Будинку кіно кияни мали змогу безкоштовно переглянути наприкінці березня в межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини. До торік знятої картини причетні Росія, Латвія, Німеччина, Чехія і Північна Корея. Саме остання країна — у центрі уваги авторів фільму. 

Очільника ГПУ мають обирати під пильним контролем громадськості, як і керівників місцевих прокуратур, переконують народні обранці й запевняють, що наполягатимуть на відповідних змінах у законодавстві. Натомість на Банковій очікують, що нового Генпрокурора країна отримає вже наступного пленарного тижня.

Президент України Петро Порошенко висловив упевненість, що кандидатуру нового Генерального прокурора підтримають у парламенті на наступному пленарному тижні.

Зустріч людей з обох боків лінії розмежування — перший удар по гібридній війні. Вона нав’язує спрощену до примітива формулу: з одного боку Сіверського Дінця — тільки «рашисти» та терористи, з другого — «хунта» й карателі. Перемогти ці нав’язані ворогом штампи вже означає його обеззброїти. І кому як не жінкам, чиє природне призначення — захист життя, якому вони дають початок, і умиротворення світу, це під силу? Так вирішили волонтери громадської організації «Громадянський корпус» і кілька сміливих луганчанок.

Чи не занадто пафосно? Скажу більше: це життєва необхідність, бо навіть просто пройти всі кордони та блокпости на шляху до такої зустрічі було непросто. А напередодні у Станиці Луганській, за образним висловом однієї з учасниць зустрічі, вкотре «люди хапалися за документи» через новий обстріл.

До неї готувалися надзвичайно ретельно — і співробітники закладу, й колекціонери, художники та знавці фарфору-фаянсу. Адже увічнення нашого генія слова і думки саме у тонкій кераміці, яка є індикатором ідентичності кожного народу, не випадкове. Ще за життя Тарас Шевченко навідувався до  Межигір’я, розумів значення здобутків Києво-Межигірської фаянсової фабрики (на ній деякий час також випускали і фарфор) для пересічних українців. Адже з демократизацією цього вишуканого матеріалу мистецтво входило через побут у кожну оселю, перетворювало родинне спілкування на церемонію та свято. Нині на виставці «Шевченкіана в українській тонкій кераміці» до 202-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича зібрано найкращі твори останніх двох століть, виконані у фарфорі та фаянсі, присвячені Кобзареві. 

Пам’ятаєте ці рядки з поезії Тараса Шевченка? Ні? То освіжіть у пам’яті шкільні знання з української літератури. Дуже на часі. Хоч і написано майже 150 років тому, 1847-го. Вірш має назву «Мені однаково, чи буду…», а закінчується рядком, винесеним у заголовок.

Чому саме так? А тому, що мені болить те, що нині діється на моїй малій батьківщині з перейменуванням населених пунктів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму. Гадаю, широкому загалу жителів селища і району відомий попередній висновок Українського інституту національної пам’яті стосовно відповідності чинному законодавству поданих пропозицій нової назви селища, а отже, й району, від 11 лютого цього року.  

За даними СБУ, на кінець березня 2016 року в полоні у терористів на тимчасово окупованих територіях Донецької й Луганської областей України перебували 115 полонених. І ще 12 — на території Росії. З них 75 — це хлопці, які зі зброєю в руках захищали цілісність нашої держави: п’ять бійців добровольчих батальйонів, 61 військовослужбовець, по 4 представники МВС та Нацгвардії і один прикордонник.

Про кожного з них українській стороні відомі дата, місце і час, коли вони фактично стали заручниками. Це щодо військових. А стосовно цивільних інформація постійно змінюється. І навіть ті, хто переймається цією проблемою та активно займається їхнім звільненням, не завжди знають точні цифри. Нерідко це лише десята частина реальної ситуації.