А це саме те, без чого важко уявити оновлення краю на якісно новому рівні. Тому, здається, саме в ці дні представники зацікавлених сторін мали оббивати пороги інститутів і президії НАНУ.
Оскільки таких не було помічено, подумалось, що всі потенційні замовники вже подали заявки. А тому на засідання президії НАН, де розглядали участь академії у відновленні інфраструктури та відбудові виробничої сфери Донбасу, йшов із надією, що про все це почую. Впевненості додавало й те, що у державі створено відповідне агентство, покликане організовувати і координувати таку  роботу.

Чотирирічний онук, який раніше малював здебільшого будиночки та машини, раптом приніс мені листок, майже всуціль замальований червоним олівцем, із дивними чорними фігурками людей, які лежать у незручних позах. Це війна, пояснив він, а червоне — кров. 
Так, дітей, які навіть не пережили страхіть війни, все одно не обминула ця безглузда бійня, яку влаштували терористи на сході нашої країни. А що вже казати про тих, які бачили все це жахіття на власні очі!

Їх двічі приписали до мертвих. Спершу вони горіли в танку, іншим разом у них влучила ворожа протитанкова керована ракета. Та наші герої, немов казковий птах Фенікс, відроджувалися із полум’я, знову вступали у бій і виходили з нього переможцями.

Екіпаж танка Т-64 — сержант Віталій Шевченко, навідник Андрій Мухін та механік-навідник Максим Кравчук — із першого дня Антитерористичної операції перебувають на передовій, виконуючи завдання в найскладніших місцях цієї гібридної війни. Вони — своєрідні ангели-охоронці для нашої піхоти, закуті в надійну броню, із грізним каральним «гарматним мечем» для ворогів.

Випуск п’ятничного номера «Урядового кур’єра» був під загрозою. У четвер головному редакторові зателефонували з друкарні «Мега-Поліграф» і сказали, що до них увірвалися співробітники СБУ та заблокували роботу підприємства. Під великим питанням виявився друк не тільки «Урядового кур’єра», а й «Голосу України» та інших масових видань. Що трапилося в четвер у друкарні? Кореспонденти «УК» побували на місці подій. 

Базовий табір десантників надійно захований від сторонніх очей. Непомітно по периметру розташувалися вогневі точки, які будь-якої хвилини готові вишкіритися на непроханих гостей. Після перевірки документів та автотранспорту ми проїжджаємо далі.
На перший погляд у таборі ніщо не нагадує про те, що зовсім поруч тривають активні бойові дії. Та й у відносній безпеці теж потрібно завжди бути напоготові, хоча після передової та бойового рейду для військових тут —справжній відпочинок. 
— Обстрілюють нас регулярно, — розповідають десантники. — На День Незалежності обстріл почався рівно о 10-й годині. Напевно вирішили привітати нас зі святом. Але ми не образилися, їх теж «привітали», тож мало їм не здалося. Періодично знищуємо їхніх коректувальників вогню, тоді декілька днів живемо спокійно.

Місто над Південним Бугом, на перший погляд, живе звично: народжуються діти, реалізують проекти, кожна родина і громада щодня творять свій добробут. Попри проблеми, є зрушення й успіхи, а ось чого у діях місцевої громади не стало, — то це поведінки за відомим прислів’ям: моя хата скраю, я нічого не знаю.
Події на сході країни максимально загострили у вінничан усвідомлення значущості зберегти все добре, що є в мирному житті, а також відстояти вибір українського народу — іти шляхом євроінтеграції.

Мій співрозмовник — член однієї з мистецьких спілок Криму. В містах півострова відпочивальники могли бачити роботу мого візаві, їх відзначали на всеукраїнських фестивалях, з ними знайомі західноєвропейці. Він просить не вказувати своє прізвище, бо знає про зниклих на півострові людей, які мають проукраїнську позицію. 

Від землі літак відірвався якось нечутно й почав набирати висоту. В грудях у мене закалатало. Не від страху: за штурвалом надлегкого двомісного спортивно-навчального ХАЗ-30 сидів досвідчений пілот — начальник Харківського аероклубу імені Валентини Гризодубової Сергій Філатов, який здійснив сотні вильотів. Не по собі попервах було від якогось незрозумілого відчуття безпорадності: поки ноги впираються в землю — ти людина.

Зацькований погляд, закушені губи, нервове тупцяння — так, це вона. Це людина, яка стала новою жертвою тих, хто їздить у службових авто та дивиться на світ зі зручних службових кабінетів. Керманичам міст та містечок, які не відають усіх принад пересування громадським транспортом, проблема ця не зрозуміла. Вони ніяк не можуть второпати, що «сходити до вітру» можна там, де цей вітер таки є, — на природі. Але аж ніяк не в громадських місцях, аж ніяк не майже в центрі великого міста, зокрема й столиці. 

Питань, з якими в цивільному житті стикаються українські захисники, дуже багато. Часто вони скаржаться, що у виданих документах не вказується, що боєць був у зоні проведення АТО, а зазначається інше місце дислокації. Як наслідок, людині складно довести, що вона є учасником бойових дій, та отримати передбачені пільги. Особливо це важливо, коли йдеться про лікування поранених. Щоб уникнути подібних проблем, уряд прийняв рішення про створення Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО.