Перебуваючи з робочою поїздкою на Житомирщині, Президент Петро Порошенко значну увагу приділив необхідності термінового вирішення всіх питань забезпечення армії напередодні зими. Він розповів представникам ЗМІ про стан готовності Збройних сил до зими і резюмував: «Ми маємо зробити все, щоб воїн був нагодований, у теплі. Бліндажі та фортифікаційні споруди, які будуються на лінії зіткнення, мають забезпечити не лише безпеку, а й відносний комфорт, зокрема і взимку». 

«Пливе кача» лунала над Кушугумським степом, розривала душу і виймала серце невимовна туга. Ця пісня-біль за загиблими борцями за волю і гідність нашого народу ще з часів прощання з Небесною Сотнею стала символом всенародної печалі від втрати найкращих своїх синів. Сотні запоріжців, що прийшли провести в останню путь невпізнаних героїв неоголошеної гібридної війни, що вмиває кров’ю український схід, просто стали на коліна. Своїми слізьми і квітами вони укрили труни з останками, за якими вже жодним чином, окрім аналізу ДНК, не можна було визначити, кого саме ховають. 

Знову телепростір заполонили «найпатріотичніші патріоти». Доконче «шустрять», аби переконати нас, що лише вони вміють, знають і можуть. Пригляньтеся довкола — скілечки білбордів понатикували, понаклеювали, поначіпляли оті осінні солов’ї України. Виготовлення й розміщення трьох таких рекламних щитів дорівнює вартості бронежилета, який порятує комусь життя. Скажу інакше: три білборди оголюють й так беззбройних наших дітей. Справжній цвинтар безіменних українських вояків зостанеться після отих виборчих баталій.  

«Суспільне телебачення і радіо має бути створено відповідно до закону. Їх мовлення повинно розпочатися з  1 січня», — одразу задав тон роботі колегії відомства його очільник Олег Наливайко. Він нагадав, що розмови про суспільне мовлення точилися довгих півтора десятка років. І лише після ухвалення Закону України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» настав час конкретних дій. 

Крихітне тільце семирічної дівчинки, понівечене мінними осколками, — видовище не для слабкодухих. Випробування, що випали на долю маленької Лізи Бабаш із села Стила Старобешевского району Донецької області, окремим дорослим не по силах. А ця крихітка бореться за життя і, на думку завідувача хірургічного відділення — начмеда з хірургії Запорізької обласної клінічної лікарні Юрія Радченка, в цій нелегкій боротьбі все ж здобуде свою, можливо, не першу, але дуже важливу перемогу.  

Про те, що наш автобус наблизився до прикордонної зони, нагадали кілька  правоохоронців у зелених кашкетах і камуфляжній формі, які подали знак зупинитися за кілька кілометрів від села. Зі зброєю напереваги вони спершу оглянули транспортний засіб, а затим зазирнули в салон.
Але, побачивши представників Краснопільської РДА, відділів освіти та культури, які їхали на урочистості з нагоди 150-річчя із дня народження відомого земляка, поета Павла Грабовського, відразу ж побажали всім щасливої дороги і знову зайняли місце на узбіччі.

«У  радянських — власна гордість», — написав колись Володимир Маяковський. А сучасні росіяни мають аж дві гордості. Це «Кримнаш» і «Газнаш».

Уявляю картину. Сидить десь у глибині однієї з російських губерній такий собі Ваня, який у Криму ніколи в житті не був, а газу в нього в будинку зроду-віку не водилося (таких населених пунктів у Росії безліч), і пишається, що в нього є Крим і є газ. 

Як жити далі? Як повертатися до світу людей, котрі за звичкою ходять на роботу, святкують, усміхаються і радіють? Складне запитання, чи не так? Як на нього відповісти самому собі, коли перед очима — друзі, які назавжди полишили цей світ; коли уявлення про щирість і світло людської душі, здається, непоправно затьмарено спогадами про війну, про біль від поранень… Такі думки спадали, коли дивилась на юних пацієнтів Військового госпіталю в Ірпені — вчорашніх бійців східного фронту України. 

Ось наче попросив слова — і не зрозуміло, про що ж говорити. Невже варто розпочинати дискусії з розряду «чи можна красти ложечки в гостях і чи доцільно мочитися у під’їзді»? Чи можна просто посеред вулиці відгамселити гуртом несимпатичного чиновника або політика? Таке запитання просто безглузде, якщо припустити, що в Україні існує хоч якась влада. Якщо ні, тоді запитання має сенс і, по суті, єдину відповідь. Її англійський мислитель Томас Гоббс запропонував ще у XVII столітті: природний стан суспільства за браком загальної влади він назвав «війною всіх проти всіх». 

Вантажні автомобілі, немов нав’ючені мули, з надривним ревінням двигунів рушили з місця. Їх кузови під зав’язку завантажено боєприпасами, пальним, продуктами харчування та іншими необхідними речами на передовій. У них лише декілька кілометрів більш-менш безпечної дороги. А далі — вушко голки, в яке потрібно просочитися, немов нитці, щоб потрапити до підрозділів 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади.