Суботні зустрічі

Ще на початку 1990-х мені на очі трапився зовсім коротенький вірш. Але який за ними пролягав психологічний простір — простий і водночас напружений. 

Його таврували як націоналіста, сіоніста, космополіта. А він «вимальовує контури невидимого» і вважає, що «свята нахабність мистецтва у його незрозумілості». Українська дефініція «митець» влучно характеризує зовнішні та внутрішні іпостасі пана Олександра. «У юні роки, — згадує пан Олександр, — я читав забороненого Бергсона, зокрема «Розум та інтуїцію». Його філософія вчила розмірковувати. Він розглядав творчість як викид суб’єктивної енергії, що формує світ. Він немовби радився зі мною. Мистецтво — теж розмова. Картина — як текст, сповідь». До 85-річчя визначного митця в «Мистецькому Арсеналі» до 28 серпня відкрито виставку його робіт «ХХІ століття». В «Архіві застережень» представлено 89 картин. Чимало  

Далеко не в кожного вистачить сміливості розказати про факт насилля у своєму житті. Тим паче, якщо обіймаєш високу посаду. Натомість про такий випадок з власного дитинства Інна Совсун відверто написала в рамках кампанії #яНеБоюсяСказати у Фейсбуці. Або, скажімо, у розпал вступного ажіотажу перший заступник міністра в соцмережі спілкується особисто з абітурієнтами — попри зайнятість, таки знаходить вільну хвильку, щоб допомогти, пояснити. Зізнаюся, було приємно зустріти цю тендітну жінку на концерті «Океану Ельзи», причому не у VIP-ложі, а серед звичайних глядачів. Привітна, усміхнена й водночас смілива, непохитна й самодостатня — вона послідовно запроваджує важливі зміни у системі вищої освіти. І чи не щодня переконує в необхідності новацій армію ректорів, які звикли жити за старими правилами. Це в будні. А щосуботи пані Інна має справу для душі — замість відпочинку викладає у рідній Могилянці, водночас встигає бути люблячою мамою для маленького сина.  

Коли по радіо слухаєш Михайла Слабошпицького, в газеті або журналі читаєш його літературно-критичний, художній чи якийсь інший матеріал, мимоволі здається: цей чоловік знає про книжки і життя якщо не все, то майже все. Думка хоч і гіперболізована, однак недалека від істини. Ті, хто має щастя й насолоду слухати і читати цього навдивовижу інтелектуального і різнобічно освіченого письменника, підтвердять: варто вхопитися за його першу-другу фразу, а далі вже цілковитий полон і магія істинно високого Слова, на яке вельми скупе наше прагматичне і бездуховне сьогодення. З Михайлом Слабошпицьким спілкуємося напередодні його 70-го дня народження. 

Він раптом змінив м’яч на… мікрофон. Утім, не жалкує, — так розпорядилася його ще юна доля. Через серйозну травму Ігор Грохоцький — майбутнє українського футболу — змушений був залишити щойно розпочату спортивну кар’єру, тож вирішив співати. Тепер у творчому доробку 24-річного виконавця дві важливі перемоги: на телевізійному проекті «Голос країни» та нещодавно в міжнародному пісенному конкурсі Youthvision-2016 у Баку. Тому дивуюся, коли лунають закиди на кшталт: у нас немає хороших виконавців, де ж та українська музика. Вони є, до того ж представляють нашу країну у світі й повертаються додому з перемогою. Проте їх ніхто не бачить, а головне — не чує. Адже молодим талантам досі важко пробиватися крізь океан низькопробної попси, що заполонила теле- й радіоефіри. Тож про якість вітчизняної музики, знакові зустрічі, навіть можливу участь у Євробаченні-2017 «УК» розповідає Ігор ГРОХОЦЬКИЙ.

Сонячного травневого ранку я кружляла приватним сектором Одеси в пошуках потрібної адреси. Було тихо, аж сонно: вихідний день. Довго блукати не довелося: Борис Херсонський уже стояв біля хвіртки, вітально піднявши руку. …У невеликій кімнаті, де розмовляємо з ним, — комп’ютер з відкритим YouТube. «Перед тим, як ви прийшли, слухав Бреговича», — каже Борис Григорович. На стінах — народні ікони. — Це хобі, — ловить мій погляд. — Колекціонував, потім віддав другові, згодом знову назбирав. Ось це буковинська, а це чернігівська». Розповідаючи, дивиться так, ніби десь здалеку. Мружиться від спогадів, очі стають вологими, коли йдеться про батька. Цитує напам’ять Гомера, Сковороду, Євангеліє. Кореспондентові «УК» Борис Григорович розповів, чому останню книгу есе «Клаптикова ковдра» він, російськомовний поет, писав й українською, а також про те, як ізоляція в Одесі відкрила для нього нові горизонти та розкритикував одеський традиційний кримінальний міф.  

«Мамо, я прочитала її за день. Усю. Не могла зупинитися», — видихнула мені в слухавку 14-річна донька. Ішлося про 240-сторінкову «Таємниці катакомб» найвідомішого нині норвезького письменника Тома Егеланна, надруковану у «Видавництві Старого Лева». Книжками цього видавництва наша родина зачитується вже багато років, і коли бачу їхній стенд на книжкових виставках, тепло й приємно так, ніби зустріла давнього друга.  

Одразу дві творчі організації — Національна спілка художників та Національна академія мистецтв — висунули народного художника України Михайла Гуйду на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року за напрямом «Образотворче мистецтво». 

Коли майже 65 років тому в родині Мансура й Хатідже Мустафаєвих народився син Фемій, батьки й гадки не мали, що в майбутньому він стане гордістю української оперної і пісенної сцени. Бо хіба можливим було це в умовах Ферганської долини, в маленькому радгоспі-поселенні? Тільки й перспективи, що продовжувати вести батьківську хліборобську борозну за тисячі кілометрів від рідної землі, з якої їх, кримських татар, депортували в сумнозвісному 1944-му. Багато разів зустрічаючись зі співаком, не перестаю дивуватися його по-особливому світлій одухотвореності, шанобливому ставленню до співрозмовників. А коли виходить на сцену, стає немов розкриленим перед світом, даруючи слухачам неповторний тембр голосу. Сьогодні Фемій МУСТАФАЄВ — гість «УК». 

«Почнемо, браття, пісню невеселу словами призабутими старими про Ігорів згорьований похід…» Підстав для того, щоб нагадати моєму співрозмовникові перші рядки славетної літературної пам’ятки Київської Русі ХІІ століття, більш ніж достатньо. По-перше, він — Ігор Зоц, народився, виріс і працював порівняно недалеко від тих місць, де відбувалися події, описані у «Слові…». А по-друге, на долю його «полку» — колективу редакції української обласної газети «Донеччина» після захоплення Донецька бойовиками також випали непрості випробування. З цього й почалася наша розмова з головним редактором видання. 

Її п’єсу «Зерносховище» про Голодомор поставили в Королівському шекспірівському театрі. Вона писала її в Москві, де брала участь у створенні резонансного театру «Док». Після агресії РФ у Києві створила «Театр переселенця», з ним організовує покази документальних драм на основі методу «вербатим». З відомим драматургом Наталією Ворожбит розмовляємо про суспільне й особисте. 

Без його постаті однаковою мірою неможливо уявити нинішню українську літературу і вітчизняний політикум. Але Володимир Яворівський — насамперед блискучий прозаїк, пристрасний публіцист, віртуозний полеміст, переконливий оратор, який ніколи не заперечує протилежних думок, а лише шукає незаперечні аргументи, щоб спростувати неприйнятні для нього твердження. Сьогодні Володимир Яворівський — гість «УК».